Вероніка сиділа в коридорі лікарні, в черзі на аб0рт. Їй лише виповнилось 18. Декілька років тому вона переїхала з села в місто, навчатись в коледжі на фельдшера. Вона як раз закінчувала навчання і мала намір влаштуватись на роботу в “Швидку допомогу”, щоб заробляти гроші й допомагати батькам, як дізналась, що вагітна.
Зі своїм хлопцем вона розійшлась до того, як дізналась про свій стан, оскільки вони двоє визнали, що не люблять одне одного. Вона не хотіла повідомляти йому про а0орт, щоб не нав’язуватись і не утримувати його біля себе насильно.
Аж тут роздався дзвінок із невідомого номера:
— Ніка, донечко, я знаю, що ви з Василем розійшлись. Але вирішила, що ти повинна про це знати. — Зі слухавки роздавався плач. — Декілька днів тому він трагічно загuнув — вт0нув на ріці. — Матір Василя ридала. — Його п0х0вали в закритому гр0бі позавчора. — Й вибила слухавку.
У Вероніки покотились сльози, їй стало душно і не вистачало повітря. Тож, вона вийшла на двір. А після того вже й не могла зайти назад. І не хотіла.
Вона вирішила подзвонити своїй мамі за підтримкою.
— Слухай… Ну ти цей. Як його. П0збався цього малого і скинь мені гроші, бо Вадік знову всьо пр0бухав. — П’яним голосом простогнала мама. А Вероніка вже й забула, що та практично не буває тверезою. — Треба було п0збутись тебе теж тоді, а то вздумала собі там рожати. Вибирай: або він або я!
Вона йшла в сторону орендованої квартири. Все, що їй хотілось — лежати. У неї було таке відчуття, ніби земля пішла з під ніг. Додому повернутись вона не могла та й не було до кого. Батька її дитини вже немає. Якщо вона вагітність залишить – на роботу піти вже не зможе. А більше про вагітність ніхто й не знає…
Їй хотілось відчути хоч чиюсь підтримку і тут, на щастя, вона зустріла друга дитинства – Володю. Вона йому розповіла все, буквально за три хвилини. Володя, по-чоловічому сухо вислухав і сказав:
— Ну ти цей… Якщо зробиш аб0рт, то власноруч відмовишся від єдиної людини, яка зараз з тобою. — Чітко сказав він. — І доведеться проживати й ще одне г0ре.
— А ти думаєш не буде г0ря дитині, якщо я не матиму чим її забезпечити і за що поставити на ноги? — Втуплено в одну точку запитала вона, наче саму себе.
— Я думаю, що матеріальна втрата не така вже й велика, в порівнянні з усім життям. — Підбив підсумок Володя. — Ти цей… Мамі Василя подзвони. Знаєш як вона втішиться, що її син залишив продовження роду? А я, мушу бігти. Я тобі залишу свій номер телефону. Якщо тобі буде потрібна допомога, ти цей… Набирай. — Сказав він і поплескав її по плечі.
Вероніці завжди подобалась дружба з чоловіками. Обмаль пліток, максимум розмови “по суті”. Вона йшла після цих декількох реплік, а в голові вже розвиднілось.
Дівчина прийшла в дім п0кійного Василя, де жила лише його мати.
— Віра Дмитрівна, я так і не встигла йому розповісти… — Плакала Вероніка в неї на плечах.
Коли мама Василя дізналась про те, що Ніка чекає поповнення. Вона лише сказала їй:
— Люба, тобі не можна переживати. Ти ще встигнеш попрацювати на “Швидкій” і врятувати багато життів. А поки ти маєш врятувати те, що тобі подарував Бог. Я поруч з тобою і допоможу тобі й матеріально та морально. Як тільки тобі буде потрібно. Я рада, що не залишилась на цілому світі одна.
Згодом Вероніка продала будинок своєї матері, який по заповіту належав їй, а Віра Дмитрівна — свою квартиру, і склавши кошти разом — купили будинок за містом, де разом виховували новонародженого малюка. Віра Дмитрівна часто залишалась з малюком і не була абсолютно проти того, що Вероніка ходила на побачення і влаштовувала своє особисте життя.
