Мені 26 років, я незаміжня дівчина, люблю свою роботу, та займаюсь тим, що мені подобається. Хлопця у мене також немає — ще з підліткового віку так повелося, що не подобаюсь я протилежній статі. Всі мої подруги гуляли, ходили на дискотеки зі своїми парубками, а я завше ходила слідом сама.
Зараз більшість моїх однокласниць вийшла заміж, народили діток, а досі чекаю того єдиного, з яким у нас взаємне кохання. Є в мене один Віктор — хлопчина, з яким ми познайомились в барі, та він мені зовсім не подобається, оскільки він занадто спокійний та тихий, до того ж і бідовий. Приділяє він мені знаки уваги, але я не сприймаю його більше, ніж друга.
Одного дня мені зателефонувала бабуся із села, та попросила, аби я взяла свого батька та приїхала до неї. Їй потрібна була допомога — поносити мішки із зерном до сараю. У тата не вийшло, адже в нього були якійсь інші плани, тому я вирішила взяти Віктора. У той день він був вільний, і відразу погодився допомогти.
Бабуся Олена зустріла нас привітно, відразу запросила до хати на щойно спечені пироги. Та Віктор відразу пішов виконувати прохання бабці — носити мішки із зерном. Мені він сказав чекати вдома, попити з Оленою чаю, адже ми так довго не бачились.
Ми сиділи, розмовляли, коли бабуся запитала: “А чому ти нічого не розповідаєш про свого хлопця?”. Таке запитання мене здивувало, адже я ніяк не могла зрозуміти чому вона взагалі вирішила, що ми з Віктором зустрічаємось? Заперечивши її слова, мені довелось виправдовуватись та пояснювати бабці, що він мені лише друг. Адже це дійсно дивно, що я привезла якогось парубка до села, після того, як кілька років поспіль Олена мені говорила про те, що мені давно пора виходити заміж.
Та цього разу вона не сказала тих слів, які я очікувала почути, а почала розповідати історію.
– Я щоразу забувала тобі розказати історію моєї подруги Лізи. Ти ж розумієш, пам’ять вже не та… Але зараз я згадала, тому слухай. У нашому селі колись було багато людей, не те, що зараз — молодь пороз’їжджалась, і залишились лише старі. 50 років тому це село було дуже великим, і до нас приїжджали люди з інших сіл на ринок. Мені тоді було 17 років, і була в мене подруга Ліза. Вона жила через хату від нас. Доросла вже дівка була 25 років. На той час в її віці вже трьох дітей потрібно було мати, аби ніхто діла до тебе не мав, але вона навіть чоловіка не мала.
Отак: просто не хотіла заміж, бо не було за кого йти. Всі її подруги вже давно з малюками няньчились та пелюшки прали, а вона все в городі гнулась та часом зі мною гуляти ходила. Жалілась мені бідолашна, що ніхто не любить її, сватається лише один — і той з бідової сім’ї.
Ходила вона так ще роки три сама, я вже заміж за вашого діда вийшла, і часу в мене майже не було, аби з нею на гульки ходити, тому вона сама забігала до мене, гостинці приносила, розповідала як там у неї життя. Одного разу прийшла в сльозах і каже, що її видають заміж за Миколу із сусіднього села. “Він, – каже, – худий, бідовий, мовчить постійно, навіть дивитись на нього не хочеться”, та батьки насилу видали її, адже соромно, коли така дівка в хаті лишилась незаміжня — люди сміються.
Плакала вона такими слізьми, що ледь море не виплакала, та проти батьків більше йти не могла.
Не знала я, що там із нею було, бо забрав її той Микола до себе. Виявляється, що поїхали вони жити до міста, він м’ясну лавку відкрив, вона дітьми займалась та жила, як в Бога за пазухою. Покохались, полюбились та й жили собі щасливо. Отака от доля Лізи. А ти що? Чим гірша? Хто знає ким твій Віктор виявиться…
Після цієї розповіді бабусі, я й справді задумалась про те, чи не помиляюсь я, коли відмовляю Віктору? Він дбайливий та спокійний, добрий та милий… Може варто дати йому шанс?
