Інна саме ставила у вазу свіжі квіти – вона просто обожнювала білі троянди. Саме тому вдома завжди був невеличкий букет улюблених квітів. І тут пролунав дзвінок. «Батько помер, — повідомила молодша сестра, — Приїжджай». Жінка, забувши про квіти, які ще стояли на столі, притулилась чолом до холодного вікна і заплакала.
Інні було всього вісім років, коли помер її тато – рідний, турботливий та найкращий.
Вона добре пам’ятає один з найщасливіших днів дитинства – переїзд до нового дому, де вони ще встигли пожити з батьком. Свіжий аромат дерев’яної підлоги, великі вікна, гарне подвір’я і щаслива посмішка тата. Тоді вони ще й святкували новосілля і було дуже багато гостей.
Через декілька місяців ці гості прийшли знову.... Мама, зі сльозами на очах, піднялась з-за столу і сказала: «Помолімося за душу мого Іванка, хай йому буде добре там…на небі».
Прийшов рік і одного вечора мама додому прийшла не сама, а з чоловіком років сорока.
– Діти, — звернулась вона до мене та моїх чотирьох сестер, — це Василь і він житиме тут. Тепер він буде вам за батька і ви маєте його слухатись.
Четверо старших ще добре пам’ятали батька і тому одразу ж насупились та не дуже радо дивились на нового жителя, а дворічна Оленка радісно побігла до Василя в обійми. Вона хотіла батька і зраділа, що тепер він у неї є.
Мама глянула на нас винуватими очима і сказала:
– Мені соромно і перед вами, і перед вашим батьком, але я не можу тягнути все на собі – в мене нема ні сил, ні ресурсів, ні часу. В домі потрібен чоловік.
З того часу пройшло декілька років і життя сім’ї кардинально змінилось: чотирьох старших доньок віддали навчатись до інтернату, а маленька Оленка залишилась коло мами. Напевно тому, що вона одразу прийняла вітчима і ніколи йому не перечила.
Кажуть, що чим молодший, тим швидше звикаєш до змін. Так і тут – нам просто не було куди дітись – нашої думки ніхто не запитав. Ми підтримували одна одну в інтернаті, хоч і навчались у різних класах. А на вихідні ми приїжджали додому – хоч нам там не дуже раділи і постійно змушували тяжко працювати.
Та й поїздки додому були нечасті — наша мама захворіла, а вітчим не дуже про нас турбувався.
Якось Інна попросила у вітчима трішки варення до хліба – він сказав, що все закінчилось хай їсть сухий хліб. А в той час їв оладки з консервованою вишнею. Більше вона нічого і ніколи не просила у нього.
Діти виросли, одружились і почали жити окремо, але не забували про батьків (вони все одно називали Василя батьком): допомагали по господарству, привозили продукти та оплачували ліки. При цьому нічого не просили, але почули як вітчим буркотів: «От які добренькі, вже чекають, щоб батьки вмерли, щоб майно поділити».
Але, виховані рідним батьком у доброті та повазі до старших, діти не переставали доглядати за мамою та вітчимом.
І, навіть, коли рідна мати померла – вони допомагали Василю, хоч він і був не дуже доброю людиною: жодного теплого слова він їм не сказав, жодного разу не допоміг та не порадив нічого.
І от він помер. Подвір’я і дім, за який він так переживав і який він не побудував, став нікому не потрібним – діти не хотіли туди повертатись, адже там вже давно не жила сім’я, про яку вони так мріяли.
Інна втерла сльозу і почала збиратись у дорогу – прощатись з людиною, яка так і не стала їй рідною та близькою. З людиною, яка зіпсувала її дитинство та юність.
