Ми з Віталієм були знайомі ще зі школи, а одружилися на першому курсі навчання. Це зараз я розумію як це було рано, та і син у нас народився дуже рано. Я не сиділа у декреті ні дня, спочатку було навчання, потім одразу робота. А от Віталій не поспішав ставати до праці. Відверто кажучи, за все життя він толком і не затримувався на жодній роботі. Найбільше працював на підприємстві пів року, але його звiльнuлu за запізнення та прогули.
Ми жили у його батьків. Це були прекрасні люди. Ставилися до мене як до рідної дитини, онука любили безмежно. Завжди згоджувалися з ним посидіти чи погледіти, тому я мала вдосталь часу на роботу. Вони розуміли, що син поводиться не за віком і взагалі надто безтурботно, але ж то їхня дитина, терпіли його поведінку і вони і я. Я намагалася пояснити чоловікові, що перед родиною та дитиною мають бути певні обов’язки, але він тільки рукою махав на це. Вкотре я йшла з роботи й тягла важкі сумки, а чоловік був десь у гаражі з друзями. Мене, як це часто бувало, зустрів його тато. Ми йшли з ним і говорили про майбутнє нашого сина та їх онука і я розповіла свекру, що мене запросили працювати закордоном. Він сказав, що розуміє, що на сина надії не надто багато і сказав, що раптом я вирішу їхати, то вони з радістю будуть глядіти онука.
І я таки поїхала. У мене був контракт на 7 років. Рішення далося мені дуже складно. Я розуміла, що бачитиму сина не більше 6 разів на рік, саме стільки виїздів я могла собі дозволити за контрактом. Та все ж я поїхала. Мені пощастило із керівництвом, вони пішли мені на зустріч і дозволили їздити додому частіше. Тільки 6 поїздок покривали вони, а решта були моїм коштом. Але я була дуже рада, що мені їх дозволили.
Ці 7 років змінили дуже багато. Я змогла накопичити на невеличку не нову квартиру, я зустріла чоловіка своєї мрії і я стала самостійною та рішучою. Я не бажала повертатися до свого чоловіка та і він, як мені здається, не хотів продовжувати ці стосунки та берегти цей шлюб.
Як би дивно це не було, але поговорити спочатку я вирішила з його батьками. Я не перебільшувала, коли говорила, що це чудові люди. Вони сказали, що їм шкода сина, але вони мене розуміють і сказали, що мені та онуку будуть раді завжди. Єдине, що прохали дозволяти більше сину спілкуватися з батьком, бо інакше він зовсім пропаде. Їм здавалося, що дитина це єдине, що не дає моєму чоловікові вкрай занапастити себе. От тепер не знаю як сказати це синові, бо він таки дуже прив’язаний до свого батька, а мене ж таки дуже мало бачив за ці роки.
