– Владочко, чому ж ти така вперта? Потрібно бути трішки слухнянішою. Твоя впертість ні до чого доброго не приведе, – повчала спокійно бабуся внучку.
Влада закінчила другий клас. Мама вирішила повести дочку до музичної школи. Сама колись закінчила клас фортепіано, тому дуже прагнула, щоб дівчинка теж полюбила музику, навчилася грати на інструменті, гарно співати, не боятися публіку та виступати на концертах.
Через те, що мама Влади працювала до восьмої години у супермаркеті, то неодноразово бабуся забирала дівчинку після уроків, відводили до музичної та чекала, поки не завершиться заняття.
Якось одного зимового вечора Влада з бабусею поверталися додому. Старенька запитала:
– Чи подобається тобі грати на піаніно? Вчителі хвалять тебе? А як пройшов хор, клас?
Влада так вирячила очі на бабусю та як закричить:
– Ти що навіть не знаєш, на якому інструменті я граю? Оце так, – довго протягнула дівчинка.
– Чому ж ні? На піаніно, я ж сказала.
– Це фортепіано! Піаніно зовсім інший інструмент! Соромно у твоєму віці не знати таких простих речей!
– Владочко, ці слова синоніми. Піаніно та фортепіано – одне й те ж. Так само, наприклад, як красивий та гарний. Розумієш?
Влада незадоволено тупнула ногою, розсердилася, надула губки та відрізала:
– Нічого то ти не знаєш, бабо!
Старенькій стало так неприємно та навіть боляче за поведінку внучки. Вона почала повчати її, та не знала, чи зможе її переконати.
