Одружився я пізно, бо багато у своєму житті працював й не мав часу на особисте життя. В дитинстві в мене була мрія – стати військовим. Так і сталося: спочатку була служба вдома, а згодом мені стали пропанувати контракти щодо служби в гарячих точках світу.
Та, якщо чесно, мені й самому хотілося грошей заробити, а там платили ну дуже непогано. Тож вже потім я все-таки зміг купити собі житло, машину й ще навіть відкласти на майбутнє.
Коли мені було 40, то я зустрів Таню. Покохав її й вже через рік одружився. Заводити сім’ю мені було вже не страшно, як раніше, бо у мене вже були зароблені гроші на своє подальше життя і я міцно стояв на ногах. Після гарячих точок мені запропонували службу вдома, що мені й треба було – спокій й розміряне життя.
Через рік дружина подарувала мені сина Максима. Й тоді я відчував себе найщасливішою людиною у світі. Жили ми як всі звичайні люди: багато працювали, щоб забезпечити сина всім необхідним в житті. Не скрию того, що ріс Максим дуже розбещеною дитиною, примхи якої завжди нами виконувалися. Ну дуже вже ми його любили й уберігали від всього. Він ще був пізньою й вимоленою в Бога дитиною.
А потім, коли син виріс, то хотів, щоб ми з дружиною й надалі його няньчили. Він вважав, що це було обов’язком батьків. Я його влаштував на гарну роботу, купив житло в центрі й навіть машину свою віддав. А йому все мало було.
Коли Максим вирішив одружитися, то сказав нам, щоб ми оплатили весілля й поїздку на море. Бо це також обов’язок батьків. Ну спочатку це мене не задівало, і я із задоволенням все оплачував, хоча й статків великих вже не мав.
Та сталося так, що Максим втратив свою роботу, а йти на менш перспективну не хотів, це для нього було принизливо. В той час у нього вже народилася маленька донечка, яку потрібно було за щось утримувати. Тож на цій почві у родині сина почалися сварки, й дійшло до того, що невістка пішла працювати, а Максим й надалі вдома сидів.
Зрозуміло ж, що маленьку донечку він привіз нам, бо сам не хотів з нею сидіти. Й моя дружина мусила покинути свою роботу заради онуки, хоча мені не зрозуміла ця логіка. Й чому вона повинна це робити?
Мало того, син сказав мені в очі, що його негаразди в родині – моя вина. Це мені не вдалося купити йому квартиру побільше й допомогти фінансово в скрутну хвилину. Та й роботу йому гарну я не зміг знайти. Й пішов собі, заливши маленьку Кіру у нас. Як там справи зараз у них – ми не знаємо.
Сиджу й не можу зрозуміти, що я у свої 78 років винен сину і його родині… Все, що мені було під силу – зробив та віддав йому. Тут би вже й мені з жінкою потрібно б допомагати, а воно он як – від нас допомоги все чекають.