Думаю, всі батьки задумуються над тим чи правильно вони виховують своїх дітей. Так, є багато літератури та інформації як все робити правильно, але погодьтесь, це доволі складно. Тим більше, якщо виховуєш дитину сам.
Так в житті склалось, що батько моєї донечки покинув нас, коли їй було майже 2 роки. Своє життя я присвятила їй та намагалась зробити все можливе для того, щоб вона не почувала себе в чомусь обділеною.
Це було дуже складно, адже підтримки ніякої у мене не було. Щоб хоч якось вижити, я була змушена подати на аліменти та працювати на двох – трьох роботах. Оскільки допомоги не було від кого чекати – всю свою зарплату з однієї роботи віддавала няні, яка в цей час гляділа мою донечку.
Я крутилась як могла, добре, що хоч у нас був власний дім з невеликим городом, який перейшов мені від батьків. Згодом донечка пішла в сад і стало трішки легше. Проте почуття провини не припиняло мене гризти, здавалось, ніби я недостатньо часу та уваги їй приділяю. Та в цих реаліях не можливо було по іншому.
Довгі роки ми так жили, а коли підійшов час підліткового віку, я боялась, що на волю вирвуться всі давні образи доньки. Хоч до цього часу я вже стала вільнішою й більше часу їй приділяла, проте знала, який важким може бути цей період.
Та нічого особливого не відбувалось – донька ділилась зі мною своїми переживаннями та думками. Якось вона розповіла, що одна подруга попала в погану компанію та навіть намагалась її туди залучити. Ще одна подруга завагітніла від свого хлопця у 15 років. А третя подружка втікла з дому та закинула навчання. З цього я була дуже шокована й одночасно рада відвертості донечки.
Так вирішила по душах поговорити з нею та обговорити хвилюючі мене питання. Думала, розмова буде важкою, проте відбулось все спокійно і я відчула неймовірну гордість за свою доньку.
Після мого запитання чи сердиться вона на мене і чи зробила я щось не так у її вихованні, у відповідь почула обурення, як я так можу думати. Мовляв, все своє життя донька рівнялась на мене і захоплювалась. Казала, що завжди розуміла чому я така зайнята й дуже вдячна мені за старання забезпечити їй хороше життя.
Чесно, в якийсь момент у мене просто полилися сльози з очей, так мене це зворушило. А коли донька говорила, що поки їй не цікаві ніякі гулянки, бо вона має грандіозні плани стосовно навчання найкращому вузі, я просто відчувала неймовірну гордість за неї.
Так, можливо я не була ідеальною мамою, проте робила все, що від мене залежало. Якщо хочете пораду, то не зважаючи на все, знаходьте декілька хвилин, щоб вислухати свою дитину й поговорити по душах. Бо, що може бути важливіше у нашому житті ніж діти?
