Моя мама – жінка зі старою закалкою, коли вона нас виховувала з братом все було чітко й за правилами. Тоді був такий час і по іншому ніхто не вмів. Тому суворість та ремінь були основними виховними принципами.
Це зараз я вже дорослий і розумію, що було правильним, а що ні – та тоді з дітьми ніхто не панькався. Тим паче, що мама виховувала нас одна і все тягнула на собі. Зараз я захоплююсь нею, але коли був малий постійно страждав та плакав від несправедливих наказувань.
От скажіть – яка дитина не бешкетує? І це не залежить від віку, адже в кожній категорії є свій перехідний період до встановлення особистості та дорослішання. Та за будь-яку провину – сварка та ремінь. І не важливо – чи справді винен, чи ні, чи то низьку оцінку отримав, чи ненароком зробив якусь шкоду.
А ця коронна фраза “от виростеш, дякую скажеш – що людиною тебе виховала”. Можливо й справді хтось дякує, проте чи вартує цього зруйнована психіка? З часом я навчився не звинувачувати мамі й розуміти, що по іншому вона не вміла. Її так виховували, а вона нас. І я впевнений – мама це робила лише з найкращими намірами.
Я виріс, закінчив школу, університет та навіть одружився з коханою жінкою. От у нас народився син, йому вже 3 роки й він ще той бешкетник. Дивлюсь на нього і бачу себе в дитинстві. Проте вибрав не такий метод виховання який був у мене, а лагідний. Всі спірні питання стараюсь пояснювати синові та навіть, якщо це не допомагає – не сварюсь. Даю дитині бути дитиною з правом на помилку.
Можливо, така система виховання також є не досконалою, проте сподіваюсь, що завдяки цьому мій син виросте зрілою особистістю з власною думкою та поглядами.
Та коли мама побачила як ми виховуємо свого сина – одразу стала робити зауваження. Мовляв, так малий росте у вседозволеності й не пойми що з нього вийде. Переконувала, що нам потрібно бути суворішими та застосувати ті не надто м’ягкі методи.
Поки ми говорили, син вирішив зробити ревізію в шафках і порозкидав їжу з поличок. В принципі, нічого страшного – якісь макарони та гречка опинились на підлозі й він почав ними гратись. Ми з дружиною лиш посміялись і сказали, що так він розвиває дрібну моторику. Ну а що мали говорити? Сваритись? Не така вже й страшна ця ситуація – віником раз, раз і чисто. Головне, що син собі шкоди не зробив та не поранився.
А от мама ледь стрималась, щоб не закричати. Я бачив, як в ній все кипить і це просто не вписується в її рамки сприйняття. А коли вона сказала, щоб ми на якийсь час дали їй свого сина на перевиховання я мало не впав.
Так, у нас зовсім інше уявлення про виховання і ми ні в якому випадку не підійматимемо руку на свою ж дитину. Але чому ми повинні давати комусь це робити? Нехай і моїй матері, все одно – ні.
Звісно, ми відмовились від цієї пропозиції. Та добре, що живемо своєю сім’єю окремо й самі можемо вибирати як виховувати свою дитину, не підлаштовуючись під когось. А з мамою стараюсь не залишати малого навіть на годинку.
