Слава нервував, таке трапилася з ним вперше, він в поліції, і черговий розшукував слідчого. Хлопець чекав на матір, бо був неповнолітнім і його не мали права опитувати без дорослих.
Славкові здавалося, що всі дивляться на нього, як на злочинця, що всі присутні засуджують. Слідчий мимохідь подивився на хлопця, на його обличчі жодної емоції – він часто стикався з подібними випадками – крадіжками. Але, що б власні батьки привели свого сина до дільниці, таке було вперше.
Вітчим Слави написав заяву, що малий вкрав у нього айфон.
– Славко, негідник! — кричав чоловік.
Хлопчина закрив кран, витер руки, бо мив посуд після вечері, і підійшов до вітчима.
– Чого кличеш, що трапилося? – спитав малий.
– Де мій телефон? – нервував чоловік.
– Звідки я знаю,- знизує плечима Слава.
– Так, швиденько шукай його! – голосить вітчим.
Вячеславка обшукав всі кімнати, під ліжками, під диваном, всюди, куди міг впасти телефон. Його ніде не було. Він набрав номер вітчима, але той був відключений. І тут сильний потиличник, це вітчим його вдарив:
– А що! Це ж ти його поцупив! Малолітній крадій!
– Та звісно, що ні! Я його не брав! Що ти таке говориш? – злякався Слава, і дуже розгубився, він не знав, як довести дорослій людині, що він зовсім не причіпний до цього.
– Ти його загубив, а мене обвинувачуєш!- захлюпав носом хлопчина.
Вітчим нічого слухати не став. Він зібрав хлопця, викликав таксі і привіз його до поліцейської дільниці. Написав заяву на пасинка, залишив його, восьмирічного хлопчика, самого. А сам поїхав у справах.
Хлопчик тихо сидів, розгублене обличчя було бліде, губки тремтіли, а з оченят на коліна час від часу падали сльози. Слідчий дав йому води, щоб заспокоїтися.
– Давай, пий потроху. І цукерки бери, шоколадні.
Слава потягнувся до цукерок, було видно, що любить солоденьке. В кабінеті було тихо, тільки чутно як шурхотять обгортки.
– А чому батько сюди тебе привіз? – розпитував слідчий.
– Бо він говорить, що вкрав його айфон,- прошепотів Слава.
– А це правда?
– Телефон класний, але у мене свій є.
– Так може він десь впав?
– Я весь дім обшукав, ніде його нема.
– І він зовсім тобі не вірить?
– Михайло – не батько мені. Вітчим. Вже рік, як він переїхав до нас з мамою,- з тугою розповідав Славко.
– Класична ситуація – вітчим і пасинок. Ну що мені з тобою робити?
– Не знаю,- прошепотів хлопчик.
У двері постукали. Це прибігла схвильована мама Славіка.
– Мамо! – почав плакати Вячеславка.
Але різко замовчав, бо до кабінету зайшов і вітчим.
– Славушка, невже це правда? Ти що справді так вчинив?,– почала засипати питаннями жінка.
– Так, ще нічого не з’ясовано, заспокойтеся – почав наводити порядок слідчий.
– А як же телефон? – хвилюється матуся Славка.
– Так не брав я його!- у відчаї закричав хлопець.
– Батьки, заспокойтеся. Тепер ви, чоловіче, розкажіть де і коли востаннє ви користувалися мобілкою, пригадайте хто або кому ви дзвонили в той день. Дайте детальний опис, чи збереглася коробка, який був чохол, особливі прикмети, – почав свою роботу поліціянт.
Мама Вячеслава сіла поряд з сином, і запитала свого чоловіка:
– Ну, Михайло, відповідай, ми слухаємо.
Той розлютився і почав викладати. Розповідав голосно, з емоціями, розмахуючи руками й бризкаючи слиною. Тут почав дзвонити телефон. Він дзвонив і дзвонив. Слідчий поглянув на свій – не він. Жінка на свій – теж не він. У кого ж тоді? Спитали у Слави, у нього, взагалі нічого не було.
– Ну що, може, ви відповісте на дзвінок, шановний?,- запитав слідчий.
Жінка подивилась на чоловіка, відповідай вже.
Вітчиму прийшлося дістати з кишені телефон, він скинув дзвінок і поспіхом поклав його назад.
– Так. А ви можете показати телефон?,- наполегливо попросив поліцейський. Після пручань чоловікові довелося показати свій телефон. І це був саме той, зниклий.
– Ви може це якось пояснити?,- питає слідчий.
– Та пішли ви всі,- крикнув вітчим,- нічого пояснювати не збираюсь!
– Виховуєш малолітнього злодія. Не вкрав зараз, так вкраде пізніше! І сяде в тюрму. Йому місце в інтернаті, з такими ж як він, неблагонадійними.
– Та як ти смієш таке казати! Ти хто такий взагалі?! Хто тобі дозволив ображати дитину?! Збирайся, сину, пішли звідси. А ти пішов геть з нашого дому і з нашого життя. Вибач, Славуню, вибач, любий, що повірила цьому пройдисвіту, – бідкалася мати хлопця.
– Щоб ноги твоєї поруч з нами не було! За речами зайдеш вранці.
– А може затримати його за домашнє насилля?, – запропонував слідчий, – щоб цей «фантазер» посидів, подумав?
Не хочеться з такою поганню зв’язуватися. Якщо можете, оштрафуйте, дрібниця, але не приємно,- сказала мама Слави, притисла сина до себе і поцілувала. Вони пішли додому, тримаючись за руки, а чоловік залишився у відділку.
