Зі своєю подругою я знайомі ще з дитинства. Ми з Олею разом ходили в садок та в школу, згодом перенесли свою дружбу і в доросле життя. За цей час, звісно, були усілякі історії, сварки, але попри це, завжди мирились й залишались найкращими подружками.
Ось лише поступили у різні виші, але в одному місті, тому спілкування не припиняли. Я завжди знала з ким і коли гуляє Оля, вона знайомила мене зі всіма своїми хлопцями, про моїх також все знала.
З Богданом вона познайомилась у клубі, ми тоді разом святкували день студента, тому з першого ж вечора я його знала. У них зав’язались стосунки, мабуть, як і у всіх, не завжди все було гладко, не раз я мирила їх коли вони думали вже розставатися. Насправді Оля з Богданом були чудовою парою і дуже пасували один одному, тому було б шкода, якщо через якусь дрібницю, що призвела до сварки розвалився такий союз.
Насправді, обранець подруги був чудовим хлопцем і дуже уміло справлявся з не простим характером Олі. Ми, як всі студенти, часто гуляли та ходили на різні вечірки, що супроводжувалося вживанням алкоголю й не завжди в помірних кількостях. Ну, думали, поки молоді, не обтяженні сімейним життям, то можна відриватись на повну. Ніхто й не думав, що вже після одруження таке продовжуватиметься.
На 4 курсі Богдан, нарешті, зробив пропозицію Олі й вона з радістю погодилась. Я допомагала їм у підготовці до весілля та оскільки, мала бути старшою дружкою, на мене лягало багато обов’язків. Але ці підготування були лише в радість і всі з нетерпінням чекали цього свята.
Звісно, весілля було гучним, було багато молоді й всі відривалися на повну. Свято вийшло дійсно на славу, але я переживала, що після одруження наречені віддаляться від мене і будуть захоплені лише один одним. Майже так і сталося, приблизно 4 місяці ми практично не спілкувались, а тоді Оля повідомила, що вагітна й просила мене, щоб я була хресною для їхньої дитини.
Я була шокована, однак, дуже рада що у мене появиться похресник чи похресниця. Та й те, що з найкращою подругою, з якою дружимо майже все життя станемо кумами, можна було лише мріяти. Тоді ми заново почали спілкуватися мало не щодня, я ходила по магазинах і вибирала різні іграшки, придивлялась до одягу й була готова скупляти все для цієї дитинки. Хоч Оля з Богданом жили трішки далеко від мене, але я часто приходила до них у гості, допомагала подружці поприбирати чи їсти зварити, адже її вагітність проходила не дуже легко, а чоловік постійно був на роботі.
Коли Оля народжувала постійно була біля неї, можна сказати, що ми разом народжували, бо я в той момент такі емоції пережила, просто не передати. Богдан тоді не був присутній, він, як виявилось, святкував з друзями, тому не зміг прийти. Але чомусь здавалось, що це звична поведінка новоспечених татусів і ніхто претензії не ставив, тим більше були зайняті новонародженою дівчинкою Олесею. Така маленька, беззахисна, як янголятко, мені дали потримати її і я мало не впала від такого щастя.
Потім Олю виписали й вона повернулася додому, до чоловіка. Я все частіше до них приходила, гралась з малечою і чекала коли вже офіційно стану хресною мамою. Єдине, що мені не подобалось, це те, що Богдан не припиняв святкування, практично не появлявся у дома і закинув роботу. Не розуміла, як так можна, проміняти свою новонароджену дитинку на посиденьки з друзями. Але в їхні сімейні справи не лізла, самі розберуться.
Вже через місяць я офіційно стала хресною мамою для маленької Олесі, перед Богом поклялась захищати її та у всьому підтримувати. Вважаю, що зі своїми обов’язками справлялась дуже добре, часто навіть сама гуляла з малечою, щоб Оля змогла за той час щось зробити або просто відпочити. Їй насправді було важко, адже все було на ній, а Богдан так і не змінився.
Так пройшло ще пів року, Олеся тішила мене своїми новими вміннями, а от Оля з Богданом все більше засмучували. Чомусь подруга, замість того, щоб відгородити чоловіка від тих п’янок, навпаки, приєдналась до нього. Я не раз робила їм зауваження та як малих дітей відчитувала за погану поведінку, але це все не працювало, вони продовжували випивати й не звертали увагу ні на мене, ні на свою дитину.
Це найбільше тривожило, адже донечка не повинна бачити таких батьків, тому часто забирала її до себе. Через декілька днів Оля з Богданом приходили до тями й згадували, що у них є дитина, так забирали її та клялись, що це в останнє, але потім все знову повторялось. Я не знала що робити, з одного боку подруга, яка насправді є хорошою мамою коли не випиває, а з іншого похресниця, яка не заслуговую на нормальну адекватну сім’ю.
Вибір був важкий, але я дала клятву Богові, тому не могла не дотриматись. Забрала Олесю до себе і сказала ще п’яним батькам, що більше її не віддам. Нехай роблять що хочуть, хоч у суд подають, але правда на моєму боці і я ніколи та нізащо не віддам свою похресницю. Адже, бажаю їй кращого життя і сама намагатимусь дати їй усе необідне.
