Сам того не бажаючи я почув частину розмови класного керівника моєї доньки та іншої вчительки. І сталось це, коли я підійшов до учительської – хотів поговорити зі Стефанією Андріївною про поведінку своє доньки та про її успіхи у навчанні, — розповідає Микола.
Стефанія Андріївна педагог з 20-річним досвідом роботи, нагородами, грамотами та тільки хорошими відгуками від колег. Репутація у вчителя майже ідеальна –вміє знайти спільну мову з дітьми, приємна, комунікабельна, постійно йде у ногу з новими методами викладання. Ну що сказати – просто знахідка. Принаймні так думають батьки та інші педагоги.
Донька Миколи вже другий рік навчається у класі, яким керує Пані Стефанія – скарг не було. І батьки були певні, що дитину все влаштовує.
– А що вона говорила так голосно, що ти почув?
– Та вона не думала, що хтось є в коридорі – двері були прикриті та й година була пізня – близько п’ятої вечора.
І з цієї розмови Микола дізнався багато цікавого про дітей, батьків і про саму вчительку. І Стефанія Андріївна постала вже зовсім з іншого боку – не дуже приємного.
– Діти всі неслухняні і з багатих сімей, але нічого я їх швидко ставлю на місце і то так, що вони бояться щось пікнути батькам. Щось не так – пішов у кут і стоїш до кінця уроку, поводишся неслухняно – миєш підлогу у цілому класі тиждень. Я їх так залякала, що вони навіть пікнути бояться. А їх батьки? Та то страх – тупий і ще тупіший. На батьківських зборах я просто не знаю, як з ними говорити – дивляться на мене як корова на нові ворота. І таких самих тупих дітей виховують.
Микола просто замовк і не знав, що йому робити – він не чекав такого від педагога. А що вона ще говорило до того? Хто його знає. А вони Стефанії Андріївні подарунки на День народження, на Іменини, на День Вчителя – вона все усміхнено їх приймала, раділа, що у неї такі діти.
Виходить педагог тільки грала роль доброї людини.
– І ми ще пішли до її класу за рекомендацією – всі ж хвалять її, яка вона щира і добра.
Коли Микола постукав у двері та заглянув до кабінету – пані Стефанія почала так щиро посміхатись і було важко повірити, що вона такі речі говорила.
– І що ти? Ти сказав їй щось? – запитав я.
– Та ні. Просто запитав те, що мене цікавило – вона ще так хвалила Яринку і пішов. Я не знав як і почати розмову та й чи варто. Що це дасть? Дитину не переведуть до іншого класу, а проблеми точно будуть.
Як думаєте, наш герой правильно вчинив? Варто було промовчати ти сказати все педколективу та батькам?
