Я довго не міг знайти собі дружину. Не те щоб я був дуже перебірливим, але спочатку вчився, потім кар’єру будував, а коли спохватився, то, як то кажуть, усіх уже розібрали.
З Іриною ми познайомилися на конференції для менеджерів.Вона була вродлива, розумна та весела. Я дуже дивувався, чому така жінка і без пари. Вона віджартовувалася весь час, лише один раз проговорилася, що була вже обпеклася і виходила заміж, але історія для неї надто болюча і вона не хоче про неї згадувати. Тому я й не наполягав, навіщо травмувати.
Ми почали жити разом і я не міг надивуватися, як же мені пощастило. Ірина була гарна господиня, охайна, а готувала як смачно, ще й працювала і кар’єру будувала. За пів року ми розписалися. Ірина переїхала до мене, так як квартири в неї було, жила на орендованій. Речей теж було не надто багато. Шлюбного контракту ми не заключали, адже навіщо він коли люди довіряють один одному. Так все моє майно стало спільним, але це й добре, адже Ірина чекала на дитину.
Одного дня нам у двері подзвонили, на порозі був поштар, він попрохав Ірину, бо вона мала розписатися за замовного листа. Вона його розгорнула і за кілька хвилин аж в лиці змінилася.
Я запита, що сталося і вона сказала, що нам треба серйозно поговорити. Вона сказала, що так сталося, що вона має дитину, але опікуном дитини є чоловік. А так як вона не виплачувала аліменти, то зараз суд постановив, щоб суму заборгованості вона має компенсувати грошима або на її майно накладуть арешт і заберуть його на користь боргу.
Я не знав, що й сказати. У мене в голові не вкладалося. Що це все про мою таку ідеальну дружину. Як вона могла приховувати те, що має дитину. Що не платить аліменти, як жінка може лишити свою дитину і не цікавитися нею. І я не скнара якийсь, але я не розумію, чому частина мого особистого, ще до недавна, майна, тепер може конфіскувати виконавча служба. Але гадаю, що нам та нашій майбутній дитині воно більше потрібно.