Мої батьки хороші люди і я їх безмежно люблю та в них доволі складний характер. Вся справа в тім, що вони все життя прожили у селі і звикли багато працювати – доглядати худобу, порядкувати на городі, робити консервацію на зиму. Це робота дуже важка і фізично, і морально ще й потрібно витрачати гроші на різне насіння, обробку землі та інше. І я нічого не мла проти, коли це була необхідність, але зараз це не так.
Мені вдалось так влаштувати своє життя, що проблем з грошима у мене немає. Я ще й допомагаю батькам чим можу. Та батьки це не цінують. Щоб мати гроші – мені треба багато працювати, тому у будь-який свій вихідний я хочу відпочити та зайнятись своїми справами. Але цього ніяк не розуміють мої батьки – вони хочуть, щоб я приїжджала до них на допомогу. Я пояснювала і просила, що краще куплю їй ту картоплю чи інші овочі, ніж буду гнути спину. Вони ображаються та ще й говорять, що буде соромно перед сусідами.
Вони вже мені жаліються, що до тих приїжджають діти на допомогу, а я постійно занята. Але ж мене теж треба зрозуміти – у мене є своє життя та плани і сапати картоплю в це не входить. Я вже втомилась це пояснювати – навіщо так тяжко працювати на городі, якщо я можу полегшити їм життя. Вони не чують. Ну хочуть працювати = нехай, але я маю право відмовитись.
