Нещодавно мені виповнилось 35. Я одружений, у нас з дружиною троє дітей. Все що маю – я заробив та досягнув сам, без чиєїсь допомоги.
Дитинство я не дуже люблю згадувати, адже мало приємних спогадів. Ріс я у сім’ї з жорсткими правилами. Тато був воєнний, мама вчителька. Я був очікуваною дитиною, але через суворість батьків любові як такої не відчував. А коли мені було 5 у мене появився братик. Я його дуже любив та часто з ним грався. Коли він підріс та робив якусь шкоду, часто його вигороджував, за що й отримував на горіхи від батька.
Грошей в сім’ї часто не вистарчало, тому кишенькових мені ніхто не давав. Батьки вважали, що дитині гроші не потрібні. Для того, щоб мати хоча б собі на дрібні витрати я з десяти років я старався знаходити собі якісь підробітки. То сусідам допоможу грядки сапати чи картоплю збирати за 5 гривень, то за худобою пригляну за 3 гривні. Так і навчився викручуватись.
В школі старанно вчився. Розумів, що мені потрібно зробити все для того аби вступити в університет та знайти хорошу роботу.
Я з дитинства мріяв стати архітектором, щоб багато заробляти та жити окремо від батьків. Та батька мої мрії не цікавили, він завжди говорив що хотів бачити мене так само військовим.
Брат же ж був зовсім не схожий на мене, у нас були категорично різні характери. В той момент коли я міг відстоювати свою думку перед батьками, він погоджувався зі всім що йому скажуть та накажуть.Цілком різні люди – завжди дивувався як це так можливо ми ж від одних батьків.
До підліткового віку ми з ним були найкращими друзями, але потім між нами ніби чорна кішка пробігла.
Я закінчив школу з золотою медаллю, згодом і університет з відзнакою. Мені довелось таємно від батьків подавати документи, щоб вивчитися на архітектора. Благо, я поступив на бюджет, але тато на відріз відмовився забезпечувати мене під час навчання.
Тому я був змушений поєднувати роботу з навчанням. Жив у гуртожитку, зранку ходив в університет, потім біг на роботу, а тоді до пізньої ночі сидів над конспектами. Було дуже складно, та я знав заради чого я стараюся.
У собі я ще з дитинства виховував цілеспрямованість та наполегливість.
Так згодом після університету я знайшов роботу по своїй спеціалізації. Та швидко просувався по кар’єрних сходах.
Поки я навчався я думав лише про своє фінансове майбутнє тому лише після закінчення університету я почав влаштовувати своє особисте життя.
В цьому плані мені пощастило одразу.
Через спільних знайомих познайомився з чарівною дівчиною Оксаною, яка згодом стала моєю дружиною.
Весілля святкували не гучно – вирішили що краще вдвох поїхати за кордон. Адже це лише наше свято.
Батьки нас лише сухо привітали. Вони завжди були до мене такі, тому я не був здивований.
В той час мій брат вже вчився у військовому училищі. Батько все ж змусив його туди вступити. Та й вибору він не мав – був не амбіційним, ніяких планів на своє майбутнє не будував.
Після весілля ми наважилися на діток. Я завжди хотів мати трьох. Віддавати їм усю свою любов і турботу. Так і сталось, упродовж чотирьох років я став би багатодітним татком. Моїй радості не було меж.
Я мав про все що так завжди мріяв – сім’ю і якій панує любов, спокій та гармонія.
За цей час я відкрив власну архітектурну фірму – в грошах ми не потребували, жили в повному достатку.
Батьки мої постаріли за ці роки, але зовсім не змінилися. Їм все було не так.
Не зважаючи на наші напружені стосунки я завжди їм допомагав фінансово. Ось нещодавно купив батькові машину. Приїжджав до них рідко, а дітей з ними старався не залишати.
Брат після училища залишився жити в батьківському домі, так нічого й не досяг.
Одного разу мама попросила мене, щоб я забезпечив його роботою. Я на відріз відмовився.
Я керувався думкою що з родиною працювати не можна – у нас і без того натягнуті стосунки, навіщо їх ще псувати роботою.
Тим більше у мене в команді лише професіонали своєї справи – що там робити братові я не розумів. Це надзвичайно відповідальна робота, а таких якостей у нього не було.
Мама стала мені дорікати в тому який я поганий. Вони мене виховали, а я одне їхнє прохання виконати не хочу. Та я не слухав.
Вважаю, що сам всього досягнув і не завдяки їм, а всупереч.
На останок сказали що бачити мене більше не хочуть.
Ну і не треба.
Сам більше знати їх не хочу.
