Я завагітніла, коли мені було 17. Батько дитини Вітя виявився слабаком та боягузом, і просто втік. У мене народився чудовий хлопчик із рисами батькового обличчя, але цьому я не надавала значення, оскільки мій малюк Антон знав, що у нього є тільки мама.
Я намагалась замінити йому і тата, і була достатньо суворою та справедливою. Ми із сином розмовляли на дорослі теми, і коли він запитав де його батько, оскільки бачив у садочку діток, яких забирають додому татусі та матусі, мені довелось сказати все так, як воно і є.
“Тато залишив твоє виховання мені. Сказав, що боїться бути батьком.” – Тоді Антону було всього 12 років. Дитина наче ще й мала, але з дорослим мисленням. Він знав, що тато десь є, живе неподалік…
Одного дня ми із сином зустріли Віктора, коли йшли на плавання. Спочатку чоловік завагався, але все ж вирішив до нас підійти. “Привіт. Як тебе звуть?” – запитав він у своєї дитини. Це звучало так дивно… До Віті підбігло двоє діток однакового віку із криками “Тату! Тату!”. Я зрозуміла, що це братик та сестричка мого Антона, але йому говорити нічого не хотіла. Та він й сам це зрозумів — хлопчина розумний.
Розмова не клеїлась, та й ми спішили, тому, попрощавшись із Віктором та дітьми, пішли.
“Знаєш, мамо, – почав говорити син,- це добре, що у тих дітей є тато. Може він нарешті набрався сміливості, аби виховати їх? Нехай йому щастить із ними, а у мене є ти — найкраща і найрідніша у світі людина”.
Тоді я зрозуміла, що виховала найкращу дитину на планеті.
