Все життя за р0зплачуюсь за одну єдину п0милку. Колись я п0кинула свою дитину. Просто у пологовому. Та насправді, я визнаю, що не розуміла причини. Я досі не знаю як могла так вчинити. Та от тепер мало що зміниш. Дитину знайти практично неможливо. А доля зіграла з нами злuй жарт.
Мені було 19. Я зустрічалась зі старшокурсником свого університету. Він дуже гарно умів говорити, а от коли доходило до справ – лякався. От наплів мені про весілля і щасливе майбутнє.
Я навчалась в іншому місті. І раптом дізнаюсь, що вагітна. Термін 1 місяць і 2 тижні. Боялась кілька днів зізнатись хлопцеві. Та все ж вибору не було. Розповіла. І він просто мене покинув. Сказав, що не хоче ні чути, ні бачити. І взагалі наші стосунки – це помилка. Я тоді дуже розгубилась. Не знала, що ж мені робити далі. До батьків повернутись не могла, бо в нас і так холодні стосунки.
Довчилась якось. Жила за стипендію. Жила у гуртожитку. Кімнату мені надали безкоштовно, бо в університеті були пільги. Прийшов час і народила. Дізналась, що це хлопчик, та дитину приймати не хотіла. Як мені було тоді вижити з сином на руках? Зібрала через 2 дні речі і покинула дитя в роддомі. Не розумію що мною тоді керувало. Мабуть, страх і невизначеність.
Довго відходила від цих подій. Та що вже можна було змінити? Трішки приглушивши свій депресивний стан, я пішла на роботу за професією. Вдалось краще влаштуватись у житті. І заробітна плата зросла. Вдалось орендувати непогане житло.
За кілька років я переїхала в столицю. Тут також багато працювала, спочатку жила досить бідно. Та знайшла крім основної роботи ще й підробіток. Тому так і жила.
Зараз мені 50. Я працюю на хорошій фірмі і є важливим та досвідченим працівником. Отримую гідну заробітну плату і добре влаштувалась у столиці. Зараз закінчила оплату кредиту за свою квартиру. І раптом все змінилось. І не лише для мене.
Склалась так доля, що й повірити важко. Таке враження, що дивлюсь якусь мелодраму. Та от ні. Насправді, це все чистісінька правда.
У на змінився шеф. Прийшов керівником доволі молодий та перспективний, але вже з певним багажем досвіду хлопець Максим. Він зразу ж сказав, що хоче змінити стосунки у компанії. Хоче, щоб всі дружили і звертались одне до одного як до товаришів. Тож ніякої офіційності.
Я одного разу принесла йому звіт. От ми й сіли поговорити. Розповіла йому трохи про себе. А він свою історію. Дізналась я, що він з мого міста. Його у пологовому покинула мама.
Уже тоді насторожилась. А далі він сказав дату свого народження. І я зрозуміла, що збігів не буває. В той день я хутко покинула кабінет. Мене кинуло в жар. Минув тиждень. Я взяла відпустку на кілька днів за свій рахунок. І досі не знаю як спілкуватись з сином, якого покинула.
