Мій старший брат у свої більш як 40 років поводиться геть як мала дитина. З самого дитинства пам’ятаю, що я був самостійним, не потребував, клопоту батькам не завдавав, але все це робив мій старший брат. Він постійно потрапляв у якісь історії, звідки його виручали батьки або я, коли уже підріс. Та брат чим старший ставав, тим більше клoпoтy завдавав собі й людям.
Коли брат одружився, мені було 15 років. Батьки купили йому хату на іншому краю села, але не встиг я навіть вирости й покинути батьківський дім, як він із дружиною переїхали жити до батьків, бо брат невдало у щось вклався, а будинок був заставою. Так брат протринькав власне житло, навіть не власне, а уже своєї родини. Звісно ж у батьків не було грошей кожні кілька років купувати йому по будинку, тому залишили їх жити у себе. Та так і спокійніше було, щоб завжди під наглядом.
Я поїхав на навчання та й залишився жити у місті, тут і одружився. Їздив до батьків рідко, але намагався допомагати, передавати гроші, продукти, ліки. Коли мама занедужала, то спочатку її доглядав тато, але коли потрібно було перевести її в місто у лікарню, то доглядати її стали ми з дружиною. Як не старалися, але хвороба перемогла. Після смерті мами я став частіше їздити до батька, щоб була йому підтримка і щоб приглядати за братом, щоб нічого не накоїв. Та за кілька років захворів і тато. Брат говорив, що буде доглядати за батьком, але батько тихенько сам мене попроси, по можливості, або забрати або в лікарню покласти. Знав, що з моїм братом довго не протягне.
Ми забрали батька до себе в місто і доглядали його до останнього подиху. Помираючи батько дякував за те, що зміг дожити віку доглянутим і просив, щоб хата з подвір’ям лишилася брату, сказав, що я молодець і так не пропаду, в мене все добре, а йому потрібніше, бо іншого в нього нічого немає.
Мені не шкода тої хати й подвір’я, мені трохи досадно, що як тільки поміч потрібна, то батьки завжди до мене зверталися, а як пожаліти чи подарунки роздавати, то брата. Хіба це справедливо?
