Моя мама з татом розійшлись коли я була ще зовсім маленька. Пам’ятаю він колись приходив до мене, приносив подарунки, купляв все що я хотіла. Одним словом любив та балував як міг. Потім батько вирішив поїхати за кордон. Більше я його не бачила, лише зідзвонювались, він на день народження та інші свята надсилав величезні посилки з всілякими солодощами.
Моя ж мама вийшла заміж вдруге і я зростала у їхній з вітчимом сім’ї. Згодом появилась моя сестра Оксана.
Мені жилось звісно нелегко – мама любила сестру більше ніж мене. У них з вітчимом вона завжди була найкраща, а я ж так, додаток та безплатна робоча сила. Завжди все по домі робила я. – Ну а як, ти хочеш, щоб твоя молодша сестричка прибирала? – завжди говорила мама.
Я себе почувала зайвою у цій їхній сімейні ідилії, тому хотіла чим по швидше поїхати від них. Тому робила все можливе для цього.
Я добре закінчила школу і поступила на бюджетне місце в університеті. Чим дуже пишалася, а мама з вітчимом тільки раділи що їм не доведеться тратити гроші на моє навчання.
На другому курсі університету я дізналася жахливу новину – мій батько помер. Виявилось, що перед смертю він заповів свій дім та рахунок у банку мені як єдиному спадкоємцю.
Я сумувала що батька не стало, адже тільки з ним я могла обговорювати свої проблеми та переживання. Лише від нього я отримувала колосальну підтримку та допомогу – але це закінчилось.
Коли мої рідні дізнались про цей спадок одразу з’явилися в моєму житті. У них вже все було сплановано, що робити з будинком і куди потратити гроші з рахунку батька. А там, до речі, була досить пристойна сума яку він збирав усе своє життя.
– Доню, ми знаємо як буде краще – все повторювали мама з вітчимом. Переконували, що було б добре будинок здавати в оренду, а гроші відкладати. Адже сестра скоро буде вступати в університет і їм потрібні гроші.
Навіть Оксана почала мені телефонувати, хоча ми ніколи так не спілкувались. Дзвонила з дивними проханнями – то їй гардероб треба оновити, то телефон новий купити. Я не розуміла, чому вони вважають що я повинна їх спонсорувати? Адже мого батька ніхто з них не любив, а на спадок падкі стали.
У мене ж були зовсім інші плани. Хоч я тепер була і забезпечена, але паралельно університету підпрацьовувала офіціанткою.
Ще в дитинстві мріяла відкрити своє кафе, але щоб втілити мрію в реальність потрібно було взнати це діло з середини. Так, як я вирішила не повертатись до своєї “сім’ї”, то подумала, що найкраще буде жити у батьковому будинку.
А з рахунком в банку рішила почекати. Думала, коли буду готова відкрити свою справу то інвестую всі гроші туди, щоб не потратити їх даремно.
Відколи моя так звана сім’я почула відмову на всі їхні “хочу”, та ще й дізнались про мої плани – обзивали всілякими словами. Казали, що на них я більше можу не розраховувати й вони мене знати не хочуть.
В принципі для мене нічого не змінилось – я і так на них не розраховувала, а спілкувались вони зі мною завжди мало.
Я навіть видихнула, адже мені такі лицемірні родичі також не потрібні.
У мене попереду щасливе безтурботне майбутнє. Тому все вийшло якнайкраще, лише шкода що батька не стало.
А ви як вважаєте? Чи повинна я допомагати їм, враховуючи як вони до мене все життя ставились?
