Всім привіт, я – мама двох чудових хлопчаків, однак один мені не рідний. П’ятнадцять років назад трапилася ситуація, яка змусила взяти Максимка до нашої сім’ї. Про це мені б хотілося розповісти детальніше: про хлопчика, про його чудову матір, котра залишила після себе лише найкращі спогади та усмішку на обличчі.
Все почалося багато років назад. Моя близька подруга дізналася, що у її 8-місячного малюка страшна хвороба. Почалися довгі дні, тижні походів до лікарів, аналізів. Я підтримувала її, як могла, хоч це було надзвичайно важко. Звичайно, всі розуміли, що це був неймовірний стрес та тривога, але все ж так хотілося сказати: «все буде добре». У якийсь момент лікарі повідомили, що терміново потрібний донор. Подруга підходила для цього, тому одразу погодилася і почала готуватися.
І ось тут все обернулося не так, як очікувалося. В організмі Оксани знайшли ту ж хворобу, що і в малого Максимка, на останній стадії. Рятували дитину, а в той час згасала матір. Почалася нова боротьба. Оскільки це виявили надто пізно, – шансів практично не було. Кульмінацією стало те, що чоловік Оксани злякався і втік, просто зібрав речі і сказав, що більше не зможе на це дивитися, йому потрібно піти. Хвороба його сина, а потім коханого дружини – надто складне випробовування. Хіба це по-людськи? Залишити їх у такий важкий момент життя.
Весь час підтримувала її я. Мій коханий все розумів і цілком взяв хазяйство та нашу дитину на себе. Сергій розумів, що Оксана більше нікого не має поряд, а це так важливо для неї, особливо тоді. Одного дня вона взяла з мене обіцянку, що не покину Максимка, якщо раптом він залишиться наодинці, без неї. У той момент я навіть посміялася…
Так пройшов рік. Всього лиш один рік…Я зібрала усі документи, оббігала багато структур, перш ніж син моєї подруги переступ поріг мого будинку, немовби рідний. Так я з Сергієм стали батьками двох хлопчаків.
Зараз вони уже дорослі, мій рідний син навчається в університеті, а Максим тепло називає мамою…Коли Оксана покинула нас, йому було лише два роки. Він толком і не пам’ятає її, хоч я намагалася завжди про неї розказувати, показувала фотографії. Пам’ять про Оксану повинна залишатися і Максим повинен знати, хто його справжня матір.
А як ви думаєте, я правильно вчинила, що розказала маленькому хлопчикові усю правду?
