Я з чоловіком декілька років пробувала завести дітей. Нічого не виходило. Обійшли всіх лікарів, здавали десятки аналізів. Результат виявився шокуючим, – зі мною та чоловіком все в порядку, справа у генетичній сумісності. На штучне запліднення я так і не наважилася. Тож ми вирішили звернутися до дитячого будинку, аби всиновити дитину.
Спочатку планували взяти одну дівчинку, років 2-4, щоб максимально виховувати, немовби рідну. Однак плани дещо змінилися, коли ми побачили Максимка. Хлопчику було 5 і він грався з іншими на дитячій площадці. Персонал дозволив нам поспілкуватися зі всіма, хто впаде у наше око, тож ми підійшли саме до того малюка. Він був дуже милим, а ще розумним. У якийсь момент стало зрозумілим, – це буде наш син.
Ми проінформували про наше рішення директора закладу, після чого отримали неочікувану відповідь:
– Ви забираєте лише Максимка? Чи і Миколку та Матвія також? Адже якось не годиться всиновлювати лише одного…
– Яких Миколку і Матвія? Ми бачили лише Максимка…
– Вони тройняшки. Матір залишила їх тут, написала заяву про відмову і подалася за новим життям. Я вважаю, брати повинні потрапити в одну сім’ю.
Я така у повному шоці. Чому ж персонал одразу про це не попередив. Робити було нічого, Максимка дуже запав нам у душу, тому й згодилися на всіх трьох.
Тепер живемо великою та щасливою сім’єю. Ми вже й не можемо уявити своє існування без цих хлопчаків, ніби вони й були народженні, аби потрапити до нашого дому.