Я мама двох маленьких хлопчиків. Так уже вийшло, що виховую їх самостійно. Чоловік покинув мене ще тоді, як дізнався, що у нас буде друга дитина. Довго сумувати я не стала, адже у мене все ще був головний сенс життя – мої сини. Зараз їм уже по 6 та 3 роки. Оскільки живу від батьків далеко, а чоловіка, який би забезпечував нас, немає, – доводиться залишати малечу на сусідку та йти на роботу.
Сусідка дуже добродушна жінка. Їй уже 63 роки, живе самотньо, – всі діти давно виросли та створили власні сім’ї. Ми з нею одразу поладнали, тож та з радістю погодила доглядати за хлопчиками, звична річ, за оплату. Мені б совість не дозволила просити її за «дякую».
По всій квартирі розташовані камери (Марія Петрівна про них знає). Так я можу бачити, що відбувається в оселі у свою відсутність. Так ось, приходжу я додому після важкого дня, а у молодшого Максимка величезний синяк на нозі. Сусідка нічого толком не пояснила, тож камери саме, як ніколи, знадобилися.
Виявляється, Марія Петрівна заснула у вітальні під якесь ток-шоу на телебаченні, а в той час мої сини пішли гратися до дитячої самі. При спробі дістати іграшку, на молодшого впала тумба, котра стояла біля ліжка, та придавила ногу. Чесно кажучи, я дивилася це із панікою в очах. На щастя, старший Іванко не забарився і допоміг братові визволитися із пастки. Я навіть не знала, що у дитини є така сила.
Все обійшлося легкими забоями. Я пишаюся Іванком, мій маленький герой. От лише не знаю, як тепер довірити сусідці дітей.
