Так слалось, що назвати себе щасливчиком мені складно – важко вступав до університету, не міг знайти роботу, а як знайшов – то зарплата не тішила. Не знаю, чи то я притягую невдачі, чи можливо покладаю надмірні надії на свої вміння та талант. Кожного разу, якщо щось траплялось не так – я картав долю, адже був певен що вона несправедлива до мене.
Натомість мій брат був улюбленцем долі – все йому давалось легко, без зайвих зусиль та напруження. Хороший навчальний заклад, добра робота, кар’єрний ріст та красиві дівчата. Я люблю брата, але ця несправедливість мене просто дратувала. Я зрозумів, що мене це просто дратує і радості за нього я не відчуваю – мені б було краще, якби в нього теж траплялись невдачі.
До того ж мама частенько ставила його мені за приклад – мовляв подивись на Валеру, він все встигає і все вдається, а я тільки ходжу злий та незадоволений. Це мене просто бісило.
Якось я знав, що мій брат чекає важливий дзвінок від потенційного роботодавця. Валерій саме пішов до ванної, а телефон залишив на столі. Тут і пролунав дзвінок. В ту мить мене як зачарувало – я підняв слухавка та від імені брата відмовився від роботи, хоч його кандидатуру погодили. Валерію я нічого не сказав, а номер я видалив з журналу дзвінків.
Брат ще декілька днів сподівався отримати запрошення на роботу – але дарма. Це було для нього великим розчаруванням, адже така посада б дуже допомогла йому у майбутньому. Мати теж не зраділа, але підтримала сина.
Мене ніби й почала мучити совість та зізнатись я не міг – що б я сказав? Як би я пояснив такий підлий вчинок? Все, що мені залишалось – мовчати та забути про це.