Свій перший шлюб я вважаю noмилкою молодості, але дуже люблю своїх діток, які мені лишися від того шлюбу. Заміж за свого чоловіка вискочила дуже молодою, мама мене відмовляла, але хто ж у 18 років слухається батьків. Ейфорія від шаленого кохання швидко минула і я не встигла оговтатися, як уже колихала двох дітей, тонула в горах пелюшок і ще й не мала ні часу, ні дозволу кудись вийти.
Чоловік виявився непорядним та, що ще гірше, домашнім тираном. На людях він ставився до мене добре та уважно, а вдома насміхався, лаяв та інколи міг підняти руку. Того ніхто не бачив, бо це все було за закритими дверима. Та мене тішило хоч те, що він це все не при дітях робив. До речі, дітей він дуже любив, у всьому йшов назустріч і вони також були у захваті від батька.
Я боялася, що так буде все моє життя і що я не зможу від нього піти, бо самій буде важко з дітьми, бо йти нікуди, бо діти мене зненавидять, якщо я ініціюю розлучення. Тому я дуже зраділа, коли одного дня він сказав мені, що зустрів іншу та хотів розлучення. Я згодилася за двох умов, що житло лишається мені та дітям і, що їм він скаже про все сам. Ці умови його влаштовували, а тому я дула рада подвійно: нарешті, вперше за понад 10 років, буду жити нормальним життям та діти не будуть звинувачувати мене у розлученні з батьком.
Звісно ж діти уже засмутилися, коли батько їм усе розповів, воно й не дивно, вони ж ніколи не бачили ні сварок, ні побоїв, їм здавалося, що мама й тато щасливі. Я сподівалася, що час усе поправить, тим паче спілкуванню батька з дітьми я не заважала і не мала нічого проти.
Після скількох років такого тяжкого сімейного життя, чи варто говорити, що я довгий час і не думала про нові стосунки. Дуже добре пам’ятався попередній досвід, навіть здавалося, що більше ніколи не захочу стосунків та не впущу у життя чоловіка. Я повністю присвятила себе дітям та роботі і таке життя мені дуже подобалося.
Але якось я поверталася з роботи і несла важкі пакети, щось не розрахувала власних сил, а тому періодично зупинялася перепочити, у цей час до мене підійшов чоловік і запропонував допомогу, каже, що побачив мене з вікна автомобіля і вирішив підвезти. Не дуже хотілося сідати у машину до незнайомця, але руки так нили від тих торбів, що згодилася на допомогу. Дорогою ми розговорилися і виявилося, що маємо багато спільного. У тому числі й досвід невдалого першого шлюбу. Ми домовилися зустрітися та випити кави. Так все й почалося, побачення за побаченням і от ми разом уже більше року.
Я з ним дуже щаслива і дуже хотіла би жити разом, але я навіть не можу й досі його з дітьми познайомити. Вони дуже люблять батька і все ще думають, що ми з ним помиримося і будемо разом. Не знаю, що робити не тримати ж усе в секреті аж поки діти не стануть геть дорослими та зможуть зрозуміти. Я дуже люблю своїх дітей і переживаю про їх почуття, але і власне життя влаштувати охота, може вони мене таки зрозуміють, вони ж не проти того, що у їх батька інша дружина?
