Моя старша донька завжди мріяла про власну собаку – хотіла гуляти з нею, доглядати, тренувати та мати з ким побачитись й повеселитись. Спочатку ми не могли втілити її мрію, бо жили у маленькій квартирі та й зайвих грошей не було. Але, з часом, ми придбали більшу квартиру — отримати дім в селі у спадок, який змогли вигідно продати. Та й чоловік з часом отримав підвищення на роботі й наш сімейний бюджет збільшився.
І от саме тоді ми вирішили придбати доні домашнього улюбленця – німецьку вівчарку. І саме сусід нашої бабусі продав маленьких цуценят – ми вирішили купити тваринку у знайомого, адже були певні, що він не обмане нас.
Радості моєї доньки не було меж – вона аж заплакала. І ми були щасливі, що змогли втілити дитячу мрію у життя.
І от почались наші «веселі» будні з улюбленцем. Собака ріс неспокійним, грайливим та не дуже чемним. Розкидав речі по дому, міг накласти купу посеред килиму та перевернути вазон. Малюк грався і не розумів, що шкодить. Донька спочатку прибирала спокійно, але з часом їй це набридло – вона думала, що собака як іграшка з якою треба тільки бавитись. Звісно, всі турботи по догляду за твариною лягли на наші плечі – гуляння, купання, годування та прибирання. Мені ще того бракувало, після робочого дня. Але взяли собаку ми – ми й несемо відповідальність.
Якось донька подзвонила до мене на роботу і розплакалась — Барс погриз її новенькі туфельки та порвав плащик, який вона так любила. Довелось швиденько купувати заміну – в школу ж потрібно ходити.
А з часом, поки Барс ріс, ми помітили, що він не надто схожий на вівчарку. Як потім виявилось – він не чистокровний, але нас про це не попередили. Звісно, собака не винна, але ж ми гроші заплатили не такі й малі.
Чоловік хоче повернути тварину продавцю та забрати гроші. Але я сумніваюсь, що це правильно. Я вже звикла до тварини та вона не іграшка, щоб її захотів взяв, захотів віддав. Я вирішила – буду водити Барса до кінолога на тренування, а те, що він не тієї породи, що я хотіла – не страшно. Все одно він наш і нікому його не віддам.
