Ми з дружиною живемо у старій будівлі, типу гуртожитку. Очікуємо на чергове поповнення – третього малюка. От друг купив собі новий будинок за містом, а ми навіть транспорту власного не маємо. Мусимо маршрутками кататись по місту, дітей більшає, от і витрати ростуть.
Колись мої батьки говорили, що продадуть свій будинок у передмісті та куплять нам квартиру двокімнатну й собі невеличку для життя. Але так не сталось.
В такому разі нам було б легше жити й не тіснились би у тій кімнатці одній. Може автомобіль, якийсь купили б недорогий, щоб було для сім’ї. Чому так не можна зробити? Було б краще всім, тим паче є можливість. Жити спокійно, мирно та окремо усім.
Та вже вони проти. Їм не хочеться однокімнатну квартирку обмінювати на будинок в селі, де в них є сад та невеличкий город, де вони хазяйнують.
Теща взагалі поїхала за кордон. Продала свій будинок, після смерті тестя, зібрала речі й переїхала. Навіть копійки ніколи не дасть. Ми їй внуків родимо, а де якась вдячність чи піклування елементарне. Нічого не має, як так жити можна. Хіба совість не мучить взагалі? Підтримки ніякої від неї не дочекаєшся.
Не виходить це все з голови в мене. Як так можна, скоро посивію з того всього.
Хто тут правий, а хто ні?
