Я завжди забороняла доньці підходити до тварин, а тим більше вуличних. Ми ніколи не можемо знати як поведе себе цей пес чи то кішка. У мене в дитинстві була історія, як я з добрими намірами хотіла погодувати та погладити сусідського песика, а він в результаті вкусив за руку. Добре пам’ятаю, як батьки везли в лікарню і скільки швів тоді наклали – досі маю шрам. Тому до тварин з того часу ставлюся з побоюванням.
Мій чоловік змирився з таким моїм страхом і навіть не наполягав завести домашнього улюбленця, хоч сам дуже цього хотів. Його любов до тварин передалась і нашій донечці. Поки вона була маленька це ніяк не впливало на її безпеку, але з часом мої опасіння ставали все більшими, адже не завжди є можливість проконтролювати чи не полізе дитина до тварини.
Звісно, я розмовляю з нею, але їй лише 5 років, тому це не сильно допомагає. Минулого року якраз сталось те, чого я так боялась – донечка вирішила погодувати вуличного кота, а той у відповідь її сильно поцарапав і мало не напав на неї. Вона тоді сильно злякалась і обіцяла більше так не робити.
Та нещодавно я знайшла для нас компроміс – щоб дитина не лізла до вуличних котів чи псів, ми відвідуватимемо притулки. Таким чином і допомагатимемо тваринкам і будемо в безпеці, адже по всюди огорожа і прямого контакту немає. Так, я сподіваюсь не нав’язати свій страх донечці й відновити свою любов до тварин. Сподіваюсь, у мене це вийде і заодно зробимо добру справу.
