Моя бабуся росла в сім’ї одна, свого тата вона не знала, а мама постійно працювала і їй було не до дитини. Бабуся дуже любила ходити у школу, бо, розповідала, що їй подобалось гратись з дітьми, слухати цікаві уроки, подобалось писати та вчити щось нове. Але одного разу до неї підійшла її подруга Настя та сказала, що в клас на паралелі перевелась дівчинка, дуже схожа на неї, на мою бабусю. Та бабуля Ганна не звернула уваги. Вона завжди думала: “На світі стільки людей, хіба схожість між ними — це щось дивне? Та і всі люди чимось між собою схожі, хтось більше, хтось менше…”
Йшов час, вона часто бачилась із тією дівчинкою, і мами їхні бачились, але ніколи не розмовляли і навіть не вітались. “Значить, ніякої схожості немає, – думала моя бабуся, – оскільки навіть їхні мами не помічають цього”. Іноді в них була спільний урок фізкультури, і вони разом бавились в ігри, але не більше. “Ту дівчинку звали Надя і вона була б хорошою подругою, якби ми вчились в одному класі, – розповідала бабуся, – але ми бачились рідко.”
Вчителі часто запитували в мене про Надю, іноді підходили до моєї мами, але вона нічого конкретного не відповідала, та я чула, як вони обговорювали нас із Надею, і казали, що ми точно сестри.
Але одного разу мама моєї бабусі привела додому Надю та сказала: “Ганнусю, це твоя сестричка і тепер вона житиме з нами.” Бабуся не розуміла, як таке могло статись, чому вони бачились раніше, жили в одному місті, вчились в одній школі, але не знали, що вони сестри. Чому їхні мами бачились, але не вітались? Це було так дивно для неї і не зрозуміло.
Моя бабуся не задавала ніяких питань, а вже коли вона виросла, та мама їй розповіла, що мама Наді — це і її мама і її звуть Ангеліна, але колись вона народила двійню, і, вирішивши, що не зможе виховувати двох — лишила одну дівчинку в пологовому будинку. Її сестра Оксана просила цього не робити, але мама дівчаток її не послухала. Оксана забрала Ганнусю до себе, виховувала її, як рідну доньку. Вона хотіла їй розповісти про те, що в Ганнусі є сестра трошки згодом, коли дівчинка могла б це зрозуміти. Але згодом, через 6 років, мама моєї бабусі забрала і другу дівчинку — Надю, бо Ангеліна знайшла нового чоловіка, який погодився лишитись із нею, тільки якщо вона позбудеться дитини. Отак просто мама відмовилась від своїх дітей заради якогось незрозумілого чоловіка, який, до того ж, покинув її через декілька років.
А мама Оксана віднайшла двох прекрасних дітей, які жили в любові та турботі. Їхня сім’я була чудовою та повною, а дівчатка завжди були їй вдячні за те, що вона забрала їх від Віки, врятувала від дитячого будинку та стала їм справжньою мамою.
От так щасливий випадок об’єднав двох сестер. А чому це щасливий випадок?– Питала я в бабусі. “Бо будь-який випадок вважатиметься щасливим, якщо зможе допомогти двом сестрам знайтись в цьому світі.” – Говорила вона.
