Їй було зарано любити, тепер запізно

Мого найкращого друга виростила мама. Більше нікого у нього не було, батько п0кинув, бабуся та дідусь уже п0мерли. Жінка турбувалась про нього як могла, окрім того, ще й встигала працювати.

Якось ми гуляли, і Віті подзвонила подруга його мами. Вона сказала, що не може зайти в дім, а подруга подзвонила їй перед цим і більше не відгукується. Мій друг поблід, ми помчали негайно до його дому.

Мама справді була для нього цілим світом. Завдяки їй він виріс чесним, добрим, справедливим, навчався в університеті на перспективній спеціальності і, навіть, уже мав хорошу роботу. Він постійно був поруч і, здавалося, ніколи з нею не сварився.

На жаль, передчуття наші справдились. Маму п0ховали. Інфаркt. Вітя переїхав на орендовану квартиру. Він не хотів ні з ким говорити. За кілька місяців ми відновили наші дружні відносини. Почали спілкуватись знову.

Одного разу він сам запропонував зайти на квартиру його мами. Я звісно ж не міг залишити його у такий важкий момент. На диво, він дуже спокійно це пережив, хоча, мабуть, йому було дуже б0ляче. Та він цього не показав.

Він оглядав серванти, де стояв посуд, з якого ще нещодавно мама годувала його на свята. Там було багато старовинних речей, які ще залишились від бабусі з дідусем. Ненька дуже оберігала ці спогади і не давала ні в якому разі викинути. Вона була берегинею роду. Таких зараз мало.

У її шафі було безліч суконь. Вона була справжньою леді. До останнього жінка працювала в бібліотеці, дуже любила читати. Вона була схожа на польську пані: вдягала стильні (хоча й недорогі) сукні довжини міді, невеличкі каблучки і завжди збирала волосся.

Вітя переглядав усі ці речі і вдихав аромат, який, як не дивно, досі тут залишився. Далі мій друг захотів усі ці речі зібрати у шухляду комоду, а тут звільнити місце. Він довго перебирав усе в шафі, згадуючи різні моменти з життя свого та мами. Усе тут було зв’язане минулим, нагадувало Віті дитинство, і це його врешті розчулило.

Коли більшість речей, все ж таки, було зібрано, я  вказав другові на скриньку, яку раптом побачив на антресолі. Вітя сказав, що раніше не бачив цієї скриньки. Він відкрив, хвильку вагаючись, дерев’яну коробочку і побачив там листи. Багато листів, а також якийсь документ. Ці листи були підписані «Твій Василько».

Звісно ж, мій друг не відкрив їх одразу, без вагань. Його хвилювало те, чи має він право читати листи своєї мами. Вона ж ніколи йому про це нічого не розповідала. Та все ж таки цікавість перемогла.

Виявилось ці листи були від батька Віті. Його вже немає в живих. Адже в останньому листі він попрощався, і датувався цей лист 4 роками тому.

Він писав про свою любов до сина та його матері, про те, як жаліє, що не може бути поруч. Виявилось, що чоловік був важко хв0рий, він лікувався далеко в Америці, допомагав йому якийсь фонд. Його повністю параліzувало, знайомий по нещастю ці листи писав під його диктовку і відправляв. Жінка звісно ж не могла поїхати за ним, тут вона мала хоч якусь роботу і могла доглядати за маленькою дитиною.

Дізнавшись це все, Вітя був у шоці. Мама була для нього всім. Він ніколи не мріяв про тата. Та дізнавшись все це, він не міг зрозуміти одного: чому мама мовчала? Чому просто не розповіла таку важливу історію.

Можливо, вона чекала на якийсь відповідний момент. Так часто буває в житті. Ми часто чекаємо на певне «завтра» і навіть не здогадуємось, що воно може і не настати. Жінка вважала, що тоді їй зарано любити. А тепер занадто пізно!

Тому дуже важливо жити сьогоднішнім днем. Краще якусь мить пошкодувати про те, що зробив, ніж все життя картати себе, що навіть не наважився спробувати. У цьому вся суть життя. Впіймати цю важливу мить між «зарано» і «запізно».

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Їй було зарано любити, тепер запізно