Можливо в мені говорить образа за всі ці роки, але я вважаю, що моя свекруха вчинила не надто розумно.
Зі слів мого чоловіка його мати завжди дбала про сім’ю – в домі ідеальний порядок, на городі різноманіття фрукті в та овочів, подвір’я доглянуте, а у холодильнику та на плиті смачна, свіжа та різноманітна їжа. Своїх дітей вона любила більше за життя – постійно намагалась купити все тільки краще і дорожче, ніколи не шкодувала для них ні сил, ні часу. Ні мій чоловік, ні його сестра не знали відмови. Але, на диво, вони виросли дуже вихованими, культурними людьми та й егоїзму за Вадимом я не помічала.
Моя свекруха подбала про те, щоб її діти вчились у хороших університетах і, навіть, відклала гроші на навчання. Та, на щастя, Вадиму вдалось вступити на державну форму навчання. З тієї радості та гордості за сина жінка віддала відкладені гроші йому на майбутнє. Син же не витратив ті гроші й не прогуляв, а надалі вклав у власну справу – невеличкий магазин автозапчастин. Звісно, то не була необхідна сума, але досить велика частина необхідних грошей. Мені й досі дивно, як Марії Вікторівні вдалось виховати таких дітей, які отримували все, що хотіли, але не стали розбалуваними егоїстами. Тут я можу їй тільки поплескати в долоні та похвалити.
Єдиний мінус для мене у ній було те, що вона дуже холодно ставилась до мене. Я підозрюю чому так. У нас з нею дуже різні погляди на роль жінки у сім’ї. вона переконана, що дружина повинна дуже дбати про свого чоловіка і витрачати на це всі свої сили та час. Я ж думаю, що в сім’ї всі обов’язки варто ділити порівну. Тим пачея теж працюю і непогано заробляю. Інколи в мене нема ні сил, ні бажання готувати їсти й ми замовляємо щось смачненьке у ресторанах. А ще її дуже бентежить те, що Вадим часто допомагає мені прибирати вдома. Вона переконана, що це обов’язки тільки жінки, а чоловік не повинен ні мити посуду, ні витирати пил. Єдине, що Вадим може виносити сміття і те, якщо має час на таке. І саме через це ми часто сперечаємось. Вона мене хоче переконати, а я стою на своєму.
Та як би вона не ставилась до мене – Вадима вона справді любить та турбується про нього. Часто передає нам закрутки, домашньої їжі та часто телефонує. Таке ж в неї ставлення до її доньки. Тут я не маю, що сказати.
І саме через таку сильну любов я була дуже здивована її вчинком. Якось вона прийшла у гості й сказала, що її далека родичка залишила спадок – невеличкий будинок в селі. Хатина старенька, але з гарним подвір’ям та невеликою присадибною ділянкою. Жити в селі свекруха не планувала, а дача у неї є. тож ми вирішили, що вона продасть спадок, а гроші розділить між дітьми та собою.
Та Марія Вікторівна вирішила все не так. Вона переписала дім на свою племінницю, яка мала трьох дітей, але не мала власної оселі. Свекруха вирішила, що їй потрібніше, адже сама вона живе добре, ми не бідні – нам не потрібно. Сказати, що я була здивована, то не сказати нічого. Виходить вона вже все вирішила за всіх. Донька її підтримала, але Марина завжди така була – ніколи слова поперек мамі не скаже. А я впевнена, що їй теж ця ідея не до душі. Мій Вадим теж дуже спокійно відреагував – він не хотів навіть вникати. Якщо мама так вирішила, то це правильно. А мене аж розривало всередині. Як так можна? Хіба це правильно? А запитати нашу думку не потрібно?
Я змовчала, але мене це обурило. Тобто віддати майно чужій людині, забравши від своїх дітей? Яка різниця, що ми нормально заробляємо і не бідуємо? Гроші ніколи не бувають зайвими.
