Олена виховала з чоловіком чотирьох синів. Петро помер ще три роки тому. Кожен з дітей Олени був одруженим та мав вже своїх дітей та внуків. Оленка продовжувала жити в старій хатині на краю села. Сини рідко навідувалися до неї.
Жінка завжди була хорошою господинею. Не бувало такого, щоб в хаті було не прибрано чи у холодильнику пусто. Жаль лише, що лагодити вже немає для кого. А самій старенькій скільки того потрібно.
Наближалися різдвяні свята, Олена наготувала чимало страв, проте стежку до її хати діти, здається, зовсім позабули. Так просиділа всі дні сама наодинці з рудим котом та накритим столом.
Оленчина хата була далеко від сусідів. Поруч з нею жила лише самотня жінка Ліля років сорока, що теж недавно втратила чоловіка та не мала дітей. Вона рідко, проте таки навідувалася до бабусі. Не раз приносила їй щось смачного та просто душевно бесідувала.
Проходив час, бабусин телефон мовчав, ніхто навіть не вітав з днем народження чи іменинами. Оленка поступово почала втрачати пам’ять. Неодноразово Ліля заходила до неї, бабуся розповідала, що провела зранку Петра на роботу, а синів в школу.
Дійшло до того, що Олена перестала готувати собі їсти, схудла, змарніла. Ліля вирішила твердо, що переселиться до бабусі жити, бо шкода було стареньку. Вона годувала її з ложечки, коли та відмовлялася від їжі, мила, прибирала в хаті.
Одного ранку Ліля прокинулася, заглянула до бабусі в кімнату, вона нерухомо лежала з застиглою посмішкою на устах. Ліля заплакала. Взяла до рук телефон, набрала одного з синів.
П0хорон організувала Ліля теж сама. Приїхало лише два сини та невістки. Решту навіть не знайшли часу провести маму в 0станню путь…
