Ми з чоловіком Ігорем живемо 36 років разом. Одружились ми коли мені було всього двадцять один. Наша щира любов творила чудеса, і я відчувала, що готова заради нього на все. Через чотири роки після весілля у нас народилась дитина. Ця подія все змінила в нашому житті, але про це розповім пізніше.
Ігор був завжди чудовим чоловіком, допомагав мені у всьому, у нього ніколи не було ніяких проблем із поділом хатніх справ, він сам міг приготувати для нас вечерю. Ми раділи кожному дню, проведеному разом. Ніколи не було такого, що ми сварились через якісь дрібниці, адже завжди вміли чути одне одного.
У нас народилась чудова дівчинка Анастасія, так її назвав Ігор. Донька виявилась дуже вередливою та хворобливою. Всі розповіді про щасливе материнство від моїх знайомих виявились брехнею та билицею для мене, адже я практично не спала, адже маля весь час плакало.
Мій чоловік допомагав мені у всьому, гуляв з дитиною, поки я приводила себе до тями, але того часу мені не вистачало, аби відновити свої сили, тому на фоні моєї фізичної та моральної втоми у нас почали виникати сварки, різноманітні проблеми у стосунках.
Ігор довго терпів, але він ніяк не міг зрозуміти наскільки це важко весь час присвячувати дитині, не спілкуватись із друзями. В той період вихід в магазин для мене був відпочинком та насолодою, коли я могла побути одна зі своїми думками.
Через якийсь час мій коханий почав затримуватись на роботі. Я розуміла це, бо знала, що чути постійний плач дитини, бачити моє змучене лице і відчувати мою втому — це дуже нелегко. Згодом його підвищили на роботі, і він йшов додому о восьмій ранку, а повертався ледь не о десятій.
Згодом, коли маля трошки підросло, істерики та плач припинились, я оговталась та почала приходити в себе, Ігор продовжував проводити цілі дні на роботі. Він приходив змучений, і практично не звертав на мене уваги. Мені хотілось увійти в його положення, адже фактично пів року йому доводилось бачити мене з темними колами під очима, брудним волоссям, злою, з лишньою вагою… але зараз все приходить до норми, але він більше не хоче звертати увагу на мене.
Одного вечора до мене прийшла мама, і я попросила, аби вона посиділа з донькою, поки я сходжу до магазину. Біля магазину я побачила автомобіль коханого, де сидів він, а поруч нього якась дівчина зі знайомим лицем. Вони мило розмовляли, цілувались. Мене заціпило, і я не знала, що робити: піти до них, аби розібратись, йти додому чи розплакатись.
Того ж вечора я наважилась розповісти своєму чоловікові про те, що я бачила. Він був дуже засмучений, просив у мене вибачення, говорив, що дуже любить і не хоче мене покидати. Тоді я подумала, що повинна його пробачити, адже частина провини лежить і на мені, до того ж Ігор сказав, що більше не зустрінеться з нею ніколи.
Відтоді пройшло 30 років, і я досі ображена на нього за його вчинок. Скільки б я не обдумувала цю ситуацію, не намагалась пробачити, у мене не виходило. І всі ці роки я злилась на нього через те, що він накоїв, і на себе, бо не змогла піти.
А кому я тепер потрібна в 56 років?
