А за півроку і весілля зіграли. Людей було чимало, зібралося ледь не все село. Святкували кілька днів.
А скільки радості було, коли дізналися, що у Катерини та Віталія дитина буде, то вже годі й говорити. Прийняли рішення, що житимуть молоді у них в хаті.
На радощах баба з дідом перебралися до меншої хижі, бо розуміли, що молодій родині треба буде більше простору, щоб глядіти правнучку.
Та при пологах Катерина померла, лікарі робили все, що могли, але врятувати породіллю не вдалося. Дитину кілька тижнів не виписували з лікарні. Віталій взяв усі турботи на себе, встигав і працювати й з дитиною час проводити.
Після виписки прийняли рішення, що Віталій та дитина житимуть у бабусі та дідуся Катерини. Щоб Віталій міг працювати, а дід Назар та баба Тася гляділи маленьку правнучку.
Йшли роки, правнучка росла, баба Тася померла, а Віталій отримав підвищення на роботі, забрав доньку та перебрався до міста. Дід Назар лишився сам.
Дід займався столярною справою, мав свою невеличку фірму в райцентрі. Тому іноді після роботи заїздив провідати правнучку. Але дід старішав, вона росла і спілкування стало зовсім нечастим. На випускний правнучки дід зібрав кошти й подарував їй машину, хай не нову, але червону, як дівчина мріяла. Це була остання зустріч прадіда та правнучки.
Після цього вони раз чи два на рік говорили телефоном, це були короткі вимушені для правнучки розмови.
Дід Назар помер тихо, уві сні. Поховали та влаштували прощання сусіди та колеги з фірми.
За півроку Віталій з дочкою приїхали оформляти спадщину, адже розраховували на столярну фірму діда. Та виявилося, що він лишив її своєму помічникові-сироті. Хлопця він узяв на роботу після дитбудинку і він став йому як рідний. Віталій дуже збентежився та обурився. Пройшло кілька років, а він так і не може усвідомити як так, що маючи рідну правнучку він лишив своє майно чужому хлопцю.
