Я працюю медичною сестрою. Власного транспорту у мене немає, тому на роботу та з неї повертаюсь автобусом. Коли сідаю очі злипаються і залишається лиш надіятись, що не просплю свою зупинку.
Цього ранку їхала з нічної зміни. Ноги були наче ватяні та ледве донесли до зупинки. На щастя було одне вільне місце, яке я зайняла. Але на наступній, зайшла літня жіночка. Вона стояла по середині автобуса та голосила.
-Ніхто й місця не уступить старенькій. Що за молодь пішла? Не стидно ж їм?
Поруч неї сидів юнак з величезними навушниками на голові. Він мав довге волосся та яскраву куртку. Хлопець тупав ногою в такт музиці не зважаючи на все, що коїлось в зовнішньому світі. Напевне, навіть навмисно схилив голову, щоб не бачити інших пасажирів та не давати своє місце іншим.
Пересиливши свою втому, я піднялась зі свого сидіння та запропонувала бабусі сісти. Вона була надзвичайно рада. А я всю дорогу дивилась на юнака, з надією, що він відчує мій грізний погляд та присоромиться.
Не знаю, як виховують теперішніх дітей. Коли я була маленькою, то мама, не зважаючи на те, що постійно була на роботі, знаходила час, щоб поговорити зі мною. Вчила, як поводити себе в людних місцях і говорити елементарне “дякую”.
Якщо ми хочемо, щоб в старості і до нас гарно відносились мусимо починати з себе та своїх дітей.
