Я була найстаршою в родині. Мені було 17, коли народився брат Олег, і 22 коли народилась сестра Марія. Звісно ж, багато часу дітям присвячувала я, бо мама з татом багато працювали. Згодом вони померли і ми залишились самі.
Жили дружньо, мене вони вважали за матір, я допомогла Олегові поступити в коледж на інформаційні технології, а Марійці в університет на омріяну спеціальність і також багато працювала.
Усі сили я віддавала своїй, як мені здавалось, міцній сім’ї. Тож особисте життя в мене звісно ж не складалось. А от брат з сестрою знайшли собі гарних партнерів. Спочатку одружилась Марійка, а за рік і Олег. Мені було уже 45 років.
Звісно ж зі своїми сім’ями вони жили у нашій квартирі. Це була простора, 3-кімнатна, світла домівка. Тож я і думала, що разом нам буде веселіше. Тим паче почали з’являтись дітки, яких теж потрібно було доглядати.
Перший час я повинна була звільнитись і бавити племінників, адже невістка не хотіла залишати роботу. І спочатку ми усі дуже добре ладнали.
Проте, далі щось почало йти не так. Нам ставало дедалі тісніше, діти дорослішали і менше потребували мене, а невістка весь час картала. То те не так роблю, то те забула зробити. То з дитиною не так граюсь, то занадто повільно щось роблю.
От так і минуло кілька років. Мені уже 53. Здоров’я геть погіршилось. І поперек, і серце дають про себе знати. А мої все ще лаються і зі мною, і між собою. Я важко це сприймала. Вони все ж таки мені не чужі люди.
Сварки постійно збільшувались у масштабі , перетворювались на жахливі конфлікти та скандали.
Я намагалась усіх мирити. Одного разу кажу їм:
–Ми ж сім’я. Чому ви такі злі?
А вони мені відповіли:
– Не втручайся в чужу сім’ю, тобі що до того як ми поводимось?
Ось так я дізналась, що у мене немає сім’ї. В той же день зібрала речі і пішла з дому. Пощастило тільки, що маю добру подругу. У сусідньому дворі жила моя колишня однокласниця. Вона мала лише сина, який жив у столиці і приїжджав дуже рідко. Тож мене Галя з радістю прийняла.
Вона дуже поспівчувала, коли вислухала мою історію і сказала, що я можу назавжди з нею залишатись. Все-таки, сім’я – це не про кров, а про ставлення, повагу і любов.
А от зі своїми я більше не спілкувалась. Вони перший час тільки зраділи від того, що я зникла з їхнього життя.
Тепер вони жили у своє задоволення. Пізніше я дізналась, що мої розсварились остаточно. Вони продали квартиру і купили дві окремі. І звісно ж після цього майже не спілкувались.
Я не жаліюсь на теперішнє своє становище. У мене все чудово. От тільки як згадую свою горе-сім’ю, серце кров’ю обливається. Та не мені їх судити.
