От уже настала осінь. Час збору урожаю та заготівлі харчів на зиму. Молода сім’я Василя та Ганни винаймають невеличку квартиру у Києві. Столиця – це їх дитяча мрія. І от вони уже самостійні, дорослі приїхали підкоряти мегаполіс. Але щовихідних їздили до батьків у село допомогти по господарству і привезти собі домашніх продуктів на тиждень.
У середу зранку приготувавши смачний сніданок Ганна покликала чоловіка за стіл і почала розмову:
– Коханий, я вчора розмовляла із своїми батьками і запропонувала приїхати до нас на вихідні. Прогуляємося столицею, підемо на піцу, адже мої батьки жодного разу не були у Києві.
– Як до нас? Чому? Я взагалі мав інші плани на ці вихідні.
– Тобто інші плани? Ми ж щотижня їздимо до моїх батьків, беремо від них продукти. А цього тижня я хотіла, щоб вони приїхали до нас, трохи відпочили від важкої роботи, господарства.
– Цих вихідних я з друзями їду рибалку. А твоїх батьків я бачу кожного тижня. Погуляєш і відпочинеш з ними сама,– сказав Василь, залишив свій сніданок і пішов на роботу.
Ганна сиділа непорушно, оскільки не розуміла, що трапилось з її коханим чоловіком, який завжди ділився з нею своїми планами. А тут, наче його підмінили. Жінці було дуже образливо і неприємно, але вона не могла сказати батькам не їхати.
У четвер після роботи Ганна знову попробувала почати розмову про вихідні, Василь наче у хорошому настрої, можливо вийде його переконати. Ганна почала розмову здалеку.
– Знаєш, мої батьки з самого дитинства намагалися дати мені все, на собі економили, недоїдали, щоб купити мені те, що мають інші діти, щоб я не була білою вороною. І коли я навчалася в університеті – все для мене, щоб мала що їсти, одягнутися. І коли весілля готували – теж всі заощадження вклали і жодної копійки не забрали, а віддали нам. Невже тобі складно не поїхати з друзями на рибалку цих вхідних, а провести час разом зі мною і моїми батьками. А на рибалку поїдеш на наступний раз.
– Відчепись, щоразу одне і теж, я сказав, що не хочу ні їхати до твоїх батьків, ні гуляти з ними. Я їх бачу завжди, що зміниться, як тиждень не побачу? – почав кричати у відповідь Василь.
– Не кажи так, ми не знаємо, що нас чекає завтра.
У п’ятницю молода пара снідала мовчки, напруга у стосунках відчувалася. Після роботи Василь повернувся додому, зібрав речі і мовчки грюкнув вхідними дверима.
Ганна у сльозах заснула одна. О 03-23 пролунав телефонний дзвінок, номер невідомий. Піднявши слухавку, Ганна почула чоловічий голос: «Доброї ночі!». Щось холодне і тверде стривожило жінку в той момент. Пригадались не лише останні дні, а й загалом усе, що відбувалось з Ганною з дитинства. Холодний голос продовжив зачіпати за живе: «Василь Науменко ваш чоловік?». Тремтячим голосом вона відповіла «так», хоча в душі щось підказувало мовчати. Мабуть, це все нерви. Почула: «Ваш чоловік загинув. Приїдьте на впізнання».
Ми не знаємо, що нас чекає завтра…
І справді, Ганна дізналась жахливу новину. Та щось її це не надто стривожило в той час. Вона стояла як нежива і перебирала цю фразу: «Не знаємо, що нас завтра чекає.»
Склалось так, що це й справді загинув Василь. Він в той вечір був засліплений гнівом. Мчав, як навіжений, навіть не оглядався. Так розповідають свідки події. В той час, а це було на околиці міста, з сусідньої області їхала вантажівка. Водій був досвідчений, проте не спав уже кілька ночей. Увесь час в рейсах. Лише міг передрімати якусь годину чи дві. Було темно. Василь захотів перебігти дорогу. На жаль, водій не зміг спинитись так раптово, тому й життя не врятував. Чоловік загинув на місці. Звісно, подзвонили дружині, добре, що телефон з сумкою речей не переїхали.
Отак буває. Ганна не хотіла судитись з водієм, хоча їй це пропонували. Він і справді не винен у тому, що виконав наказ, який доля надіслала її чоловіку. Цим себе заспокоювала жінка. Батьки, приїхавши, були шоковані. І довго допомагали Ганні оговтатись.
