Ми коли тільки почали жити разом, навіть ще до одруження, то орендували квартиру, після весілля пару років також, але потім я пішла у декрет, грошей стало менше і на певний час вирішили перебратися до матері чоловіка, бо вона сама жила у великому будинку, то ми мали б і не перетинатися. Але не тут то було, наше тимчасово розтяглося майже на 6 років.
Спочатку все було більш-менш нормально, ну я розуміла, що таки це не мій дім і рахувалася із місцевими порядками, а свекруха рахувалася із моєю вагітністю, тому дуже не напосідала. Часом навіть здавалося, що ми подружилися, могли разом чай пити чи кіно подивитися. Та все змінилося, як тільки народилися діти, наші чудові близнюки.
Свекруха постійно говорила, що вони дуже шумні, що син у неї таким не був, бо вона хороша мати, а я не тямлю нічого і тому маю її слухатися у всьому без виключення, вона навчить як жити. Але не всі її методи мене влаштовували, важко було пояснити, що у малих на деякі продукти алергія, вона казала. Що то все вигадки лікарів, щоб більше грошей з нас викачати і коли я відволікалась або лишала малих із бабусею, то обов’язково пхала їм щось від чого потім їх висипало, вони ридали, я їх лікувала і все по колу починалося. Свекруха казала, що з нею вони так не плачуть, так звісно ж не плачуть, я тільки їх вилікую, вона напхає дітей чимось і потім у мене вони ридають, а я з ними заодно.
Діти швидко росли і я сподівалась, що підуть у садок, то буде менше клопотів, але дарма. То ми їй дуже довго спали, то навпаки дуже рано вставали, то шуміли дуже, то вона дорікала, що діти у нас надто тихі, зурочили їх, треба до бабки-шептухи везти. До чого причепитися свекруха завжди знала. Я натякала чоловікові, що нам би вже пора переїздити, але він постійно бував на роботі і не бачив того всього, а при ньому свекруха була, як шовкова. А тому не дивно, що чоловік казав, що краще ще поживемо та зберемо на перший внесок, щоб взяти кредит на житло. Я ж розумію, що маму свою він любить і як краще хоче і їй, і нам. Та і дітям таки добре, що свій дім і подвір’я, завжди на свіжому повітрі. Вирішила, що зможу якось ще потерпіти, думка про власне житло гріла душу.
Одного дня я забрала малих із садочка раніше, щоб чоловіка привітати із підвищенням на роботі. Я почала на кухні готувати вечерю, а малі в саду гралися. Аж раптом чую, що свекруха моя кричить на них і аж матом криє дітей. Я злякалась, вибігла, а вони стоять плачуть і притискають до себе кошенят, зовсім маленьких, які ледь очі відкрили. Виявилося, що їх підкинули під двір, а діти й забрали і несли мені показати та бабу перестріли раніше, от вона на них і кричить, щоб повикидали, бо не треба їй, бачте, тварин удома. Як могла я заспокоїла дітей, сказала свекрусі, що хай як собі знає, а котята лишаться у нас, поки не прилаштуємо, бо не можна їх так просто викидати це не по-людськи та і який це приклад буде для дітей.
От тільки жити з цією жінкою я більше не хочу, як можна так ненавидіти все живе, щоб на власних маленьких онуків матюками кричати і доводити дітей до істерики. Хотіла чоловікові свято влаштувати, але влаштую ще й серйозну розмову.
