Зухвала учениця

Впертість була ледь не другим іменем Оленки. Вона так деколи допікала своїх рідних та друзів, що бажання взагалі спілкуватися з нею відпадало надовго.

Якось прийшла до школи. На уроці трудового навчання якраз мали готувати різні страви. Вчителька вже була літньою жінкою з села. Щоранку добиралася маршруткою до міста на роботу. Оленка чомусь давно її не злюбила. Все дівчинці не подобалося: як одягалася Олександра Василівна, інтонація її розмови, жести, міміка.

Так от підходить до Оленки вчителька та запитує лагідно:

– Що сьогодні приготуєш ти?

Дівчинка якось так зухвало відповіла:

Варенички спробую з солодким та солоним сиром.

– О, пиріжечки значить будуть. Поласуємо ж, мабуть. Правда, діти? – звернулася до класу. Всі дружньо замахали головами.

Оленка так насупилася, що аж скрикнула:

– Я сказала нормальною мовою – В-А-Р-Е-Н-И-К-И, – довго по літерах протягнула слово. Пиріжки це зовсім інше. Ви ж вчитель та й доросла жінка, повинні розбиратися вже.

Олександра Василівна знову тихо та мирно відповіла:

– У нас в селі старші люди вареники часто пиріжками називають. Дехто взагалі говорить «кнедлики» чи «галушки». Українська мова багата, тому, хто як звик.

Олена вже лютувала не на жарт:

– Якщо я сказала вареники, значить так і буде. Мені байдуже, хто там та як говорить на вашому хуторі. Неграмотні, значить!

Олександра Василівна зрозуміла, що дівчинку непросто переконати. Та я чи потрібно їй це взагалі. Лише знову спокійно промовила:

– Говори та роби, як знаєш. На майбутнє будь трішки добрішою з людьми, то й вони до тебе потягнуться.

Та Олена вже не чула. Розлючена та похмура, замішувала тісто.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Зухвала учениця