Впертість була ледь не другим іменем Оленки. Вона так деколи допікала своїх рідних та друзів, що бажання взагалі спілкуватися з нею відпадало надовго.
Якось прийшла до школи. На уроці трудового навчання якраз мали готувати різні страви. Вчителька вже була літньою жінкою з села. Щоранку добиралася маршруткою до міста на роботу. Оленка чомусь давно її не злюбила. Все дівчинці не подобалося: як одягалася Олександра Василівна, інтонація її розмови, жести, міміка.
Так от підходить до Оленки вчителька та запитує лагідно:
– Що сьогодні приготуєш ти?
Дівчинка якось так зухвало відповіла:
– Варенички спробую з солодким та солоним сиром.
– О, пиріжечки значить будуть. Поласуємо ж, мабуть. Правда, діти? – звернулася до класу. Всі дружньо замахали головами.
Оленка так насупилася, що аж скрикнула:
– Я сказала нормальною мовою – В-А-Р-Е-Н-И-К-И, – довго по літерах протягнула слово. Пиріжки це зовсім інше. Ви ж вчитель та й доросла жінка, повинні розбиратися вже.
Олександра Василівна знову тихо та мирно відповіла:
– У нас в селі старші люди вареники часто пиріжками називають. Дехто взагалі говорить «кнедлики» чи «галушки». Українська мова багата, тому, хто як звик.
Олена вже лютувала не на жарт:
– Якщо я сказала вареники, значить так і буде. Мені байдуже, хто там та як говорить на вашому хуторі. Неграмотні, значить!
Олександра Василівна зрозуміла, що дівчинку непросто переконати. Та я чи потрібно їй це взагалі. Лише знову спокійно промовила:
– Говори та роби, як знаєш. На майбутнє будь трішки добрішою з людьми, то й вони до тебе потягнуться.
Та Олена вже не чула. Розлючена та похмура, замішувала тісто.