Зять заявив, що всього у цьому житті сам досягнув. А я і досі ошелешена, не можу до тями прийти.
Мені 56 років, чоловікові 60. Наша єдина дочка знайшла хлопця ще в університеті. Увесь період навчання вони зустрічались. На 3 курсі хлопець зробив їй пропозицію. Ми, звісно дуже раділи. Усе таки єдина донечка заміж виходить.
Батьки у зятя бідні, з села, ось ми усе самі й оплатили. Усе-таки і я маю гідну зарплату, і в чоловіка мого бізнес прибутковий. Ми спеціально для цього дня заощаджували суму.
Минуло 8 років. Зять нарешті на ноги став, почав трохи більше заробляти. Донька теж з декрету швидше вийшла, бо я погодилась з онуками сидіти. Вони готувались переїздити в окрему квартиру.
Виплачували її в кредит. Щоправда, зять ніколи не знав справжнього щомісячного платежу. Ми з чоловіком завжди трохи додавали. Третину всієї суми. І дочка це знала.
От ми захотіли допомогти з ремонтом. Я поділилась своїми ідеями як можна простір організувати, який колір краще обрати. А зять мені гаркнув, щоб я не лізла.
Чоловік ошелешений біля мене сидів і спитав що це означає.
То от хлопець і заявив, що, мовляв сам усього досягнув у житті і ремонт сам робитиме. Щоб свого носа до його помешкання не сунули. Ось така його дяка. А те, що в нього дохід стабілізувався лише 2 роки тому. Що роботу першу йому тесть дав на фірмі. Що вони мали більший сімейний бюджет, бо дочка змогла з декрету вийти. І хто знову ж допоміг? Звісно бабуся-нянька.
Я не хотіла сваритись. Та й взагалі усе з чистим серцем робила. Не для того, щоб потім попрікати. Та зять зовсім не цінував нічого, ще й дозволив собі отак хамити при онуках.
Та й квартира його на третину наша. Ми ж постійно доплачували. Бо його заробітків не вистачало. І знову ж таки, щоб він мав житло окреме дочкою, а не для того, щоб згадати це.
Та він не залишив іншого вибору. Чоловік мій усе йому в обличчя виказав. Зять образився, губу надув. Не говорив з нами місяць. І навіть удома їсти за спільним столом не хотів. Та ми й не переймались. Хай собі їсть де хоче, коли він такий крутий і всього сам досягає.
А дочка хоч і на нашому боці була, бо розуміла кому завдячує всім, що має, але й чоловіка ображати не хотіла. Постійно йому підтакувала, коли він у своїй кімнаті щось на нас бубонів. Як тепер з зятем спілкуватись уявлення не маю.
