Не просто мені розказувати свою історію, та я вирішила поділитись з вами й вилити свій біль в ці, написані мною, рядки. Життя заставило мене поїхати в Італію на заробітки, а маленьку дитину залишити з чоловіком. Мені тоді страшно не хотілось покидати свого сина на довго, але я все-таки вирішила поїхати та заробити коштів на прожиття і ремонт нашого будинку.
Познайомилися ми з чоловіком в нашому селі, на дискотеці. Та, як то у всіх буває, почали зустрічатися, а потім одружилися. Жили ж в старенькій хаті моєї бабусі, якої не стало ще декілька років тому, а батьків у мене не було. Андрій тоді працював в колгоспі трактористом, а я тільки закінчила технікум і поки що ніде не працювала, та й роботи для мене в селі не було. Десь через рік після весілля у нас з чоловіком народився син. Витрати побільшали, потрібно було купляти дитині одяг, іграшки та їжу, а грошей, які заробляв мій чоловік, ні на що не вистачало.
Саме в ті часи всі жінки з нашого села їхали працювати в Італію. Мені ж цю ідею підкинув мій Андрій, він тоді сказав, що так було б краще для всіх нас та і ремонт в будинку ми б тоді зробили. Мене спочатку мучили вагання, але потім я все-таки погодилась. Вадимчику тоді вже 3 роки було, тож мені здавалось, що чоловік вже зможе справитися з ним, а якщо ні, то свекруха прийде на допомогу.
Не думала я, що довго пробуду в Італії, але вийшло саме так. Працювалось мені дуже важко, моя господиня, так я її називала, була дуже вимоглива й завжди чимось не задоволена, вихідних мені ніколи не давала, а про те, що я хочу поїхати й провідати свого сина – вона й чути не хотіла. Так пройшов один рік, а потім другий, третій… За всі ці роки я не їздила додому, а розмовляла з чоловіком та сином тільки через телефон. Андрій же був не багатослівний, розмови з ним були короткі. На це я тоді думала, що він дуже важко працює і втомлюється у своєму колгоспі. На мої ж численні прохання дати телефон Вадиму, чоловік відповідав, що син то у бабусі, то гуляє біля двору з друзями.
Всі кошти, які мені доводилось заробити, я відправляла на карту своєму чоловіку. Ми з ним домовились, що частину грошей він буде витрачати на Вадима, а все інше на капітальний ремонт нашого старенького будинку.
Якось до моєї господині приїхав у гості син з сім’єю і мені дали тиждень відпустки. На наступний день мене в Італії вже не було, я поїхала додому. Чоловіку ж про це нічого не сказала.
Коли я зайшла у свій двір, то відразу відчула щось не ладне. Все навкруги заросло бур’яном, дім же ще більше став занедбаний, а найголовніше – нікого ніде не було. У мене в руках були подарунки для сина, я думала, що він мене побачить і бігтиме в мої обійми, а я в цей час зроблю йому приємний сюрприз. Та цього не сталося.
Мені вдалось відкрити своїм ключем вхідні двері до будинку. Побачене ж мене просто шокувало – дім був схожий на смітник: кругом валялись якість пакети, пляшки, стояв застояний запах чогось зіпсованого і взагалі, було дуже брудно. Мої руки почали труситись. Мною опанувала паніка й в голові було лише одне питання: де мій син?
Я тоді вибігла з будинку і побігла до своєї сусідки, подумала, що вона точно знатиме які тут справи. Тамара Іллівна спочатку дуже здивувалась, що я нічого не знаю. А потім повідала, що мій чоловік спився, з колгоспу його давно вигнали, а на іншу роботу він не пішов. А навіщо? Він жив за ті гроші, які присилала йому я. Тверезим же, сказала вона, давно вже Андрія не було видно. Мало того, він знайшов собі подругу по пляшці й проживає у неї. Вадимчика ж забрала до себе моя свекруха.
На мене тоді нахлинули сльози, а образа на чоловіка розривала душу. Я бігла за своїм сином. Коли прийшла у двір свекрухи, то вона бачити мене була не рада й сказала мені, що я погана мати й жінка, бо покинула всіх і жила за кордом у своє задоволення. Ірина Петрівна наголосила мені, що це саме я вина в тому, що її Андрійко став алкоголіком. Мені ж тоді не хотілось влаштовувати з нею дискусій при моїй дитині, тож я забрала свого сина й мовчки пішла додому. Неприємно було йти у свій занедбаний дім, та вибору у нас не було.
Чоловік же мій, за цей місяць, коли я вдома, навіть не прийшов побачити мене й вдома не показувався. Може, йому соромно в очі дивитись мені… Я не знаю, й бачити його більше не хочу.
А ми з сином живемо у нашому старенькому домі, який так ніхто й не відремонтував. Я з собою привезла трохи грошей з Італії, тож, думаю, на перший час нам вистачить. А далі буду думати, як жити. Перше, що зроблю, то розлучуся з Андрієм. В Італію ж більше не поїду, бо ніколи в житті вже не зможу залишити Вадимчика.
