Здавалось, у мене велика сім’я, а насправді чужа

Я була найстаршою в родині. Мені було 17, коли народився брат Олег, і 22 коли народилась сестра Марія. Звісно ж, багато часу дітям присвячувала я, бо мама з татом багато працювали. Згодом вони померли і ми залишились самі.

Жили дружньо, мене вони вважали за матір, я допомогла Олегові поступити в коледж на інформаційні технології, а Марійці в університет на омріяну спеціальність і також багато працювала.

Усі  сили я віддавала своїй, як мені здавалось, міцній сім’ї. Тож особисте життя в мене звісно ж не складалось. А от брат з сестрою знайшли собі гарних партнерів. Спочатку одружилась Марійка, а за рік і Олег. Мені було уже 45 років.

Звісно ж зі своїми сім’ями вони жили у нашій квартирі. Це була простора, 3-кімнатна, світла домівка. Тож я і думала, що разом нам буде веселіше. Тим паче почали з’являтись дітки, яких теж потрібно було доглядати.

Перший час я повинна була звільнитись  і бавити племінників, адже невістка не хотіла залишати роботу. І спочатку ми усі дуже добре ладнали.

Проте, далі щось почало йти не так. Нам ставало дедалі тісніше, діти дорослішали і менше потребували мене, а невістка весь час картала. То те не так роблю, то те забула зробити. То з дитиною не так граюсь, то занадто повільно щось роблю.

От так і минуло кілька років. Мені уже 53. Здоров’я геть погіршилось. І поперек, і серце дають про себе знати. А мої все ще лаються і зі мною, і між собою. Я важко це сприймала. Вони все ж таки мені не чужі люди.

Сварки постійно збільшувались у масштабі , перетворювались на жахливі конфлікти та скандали.

Я намагалась усіх мирити. Одного разу кажу їм:

–Ми ж сім’я. Чому ви такі злі?

А вони мені відповіли:

–  Не втручайся в чужу сім’ю, тобі що до того як ми поводимось?

Ось так я дізналась, що у мене немає сім’ї. В той же день зібрала речі і пішла з дому. Пощастило тільки, що маю добру подругу. У сусідньому дворі жила моя колишня однокласниця. Вона мала лише сина, який жив у столиці і приїжджав дуже рідко. Тож мене Галя з радістю прийняла.

Вона дуже поспівчувала, коли вислухала мою історію і сказала, що я можу назавжди з нею залишатись. Все-таки, сім’я – це не про кров, а про ставлення, повагу і любов.

А от зі своїми я більше не спілкувалась. Вони перший час тільки зраділи від того, що я зникла з їхнього життя.

Тепер вони жили у своє задоволення. Пізніше я дізналась, що мої розсварились остаточно. Вони продали квартиру і купили дві окремі. І звісно ж після цього майже не спілкувались.

Я не жаліюсь на теперішнє своє становище. У мене все чудово. От тільки як згадую свою горе-сім’ю, серце кров’ю обливається. Та не мені їх судити.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Здавалось, у мене велика сім’я, а насправді чужа
Червоний камiнь
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.