Дмитрик завжди мріяв про тата. Хлопчик пам’ятав як тепла і міцна чоловіча рука підвела його під стіни дитбудинку кілька років тому.
Все, що він запам’ятав – це тепло від руки, більше нічого. Ні постаті, ні голосу, ні кольору очей.
А ще багато діток про маму говорили.
Та він навіть не знав з чим це слово асоціювати. Дмитрик не знав турботи, любові, тепла від жінки, що народила його. А коли й знав, то ще у несвідомому віці. Хлопчик підростав у сиротинці при монастирі. Там була й школа.
Щоправда, вчителі постійно змінювались, бо багато з цих діток – далеко не янголята.
Хай так, та для Дмитрика це було неважливо. Він обожнював вчитися. Особливо математику. Та от, на жаль, вже місяць цих занять просто не було. Директор пересварився з усіма вчителями, які вже були на цій посаді. Справа в тому, що ніхто не хотів займатись з дітьми додатково безоплатно. А цим малятам таке було потрібно хоча б зрідка. А Дмитрик все сумував.
Та от цього понеділка до школи наче щось його манило. Він прокинувся рано, після молитви і сніданку швидко поспішав до навчального класу. І не помилився. Замість виховательки, що проводила постійно виховні бесіди, у класі був чоловік.
І не простий, а дуже вродливий і високий.
Це новий вчитель математики.
У хлопчика одразу склались теплі стосунки з Павлом Васильовичем.
Минав час, чоловік все більше прикипав душею до хлопця.
Сталось так, як і в чудовій казці.
Одного дня Павло Васильович всиновив Дмитрика. Хлопчик вже й не чекав, що колись матиме людину, яку зватиме татом.
Зараз йому 15. І все, що хлопець пам’ятає – це те відчуття, коли новий тато взяв його за руку. Так само тепло. І вивів за холодні мури сиротинцю.
