Горпина дуже соромилася з самого дитинства свого імені. Вона жила лише з бабусею та дідусем, батьки поїхали закордон та висилали лише гроші. Дівчинці так було образливо, бо вона до останнього вірила, що вони заберуть її до себе. Жила вона в селі в невеличкій хатині. Потреби не мала ні в чому: старенькі тримали господарство, тому їжа завжди була свіжа та домашня. Одяг купляли раз в місяць. Їздила Горпина туди зі своєю тіткою, сестрою батька.
Коли дівчина знайомилася з кимось, то старалася ухилитися від відповіді про своє ім’я. Часто-густо це дивувало людей, бо ж хіба можна соромитися такого незвичного імені?
Коли Горпина виросла, закінчила школу, то вирішила, що вступати буде на учителя англійської мови до обласного центру. От там то й почалися всі її страхи. Коли зайшла до приймальної комісії, запитали відразу прізвище та ім’я. Дівчина втупилася в підлогу та слова вимовити не могла. Коли ж врешті опанувала себе, один з викладачів сказав:
– Ім’я дають нам батьки, деколи дідусь чи бабуся. Воно з тобою буде ціле твоє життя. Ти повинна гордитися, та аж ніяк не стидатися. Озирнись навкруги, чи багато дівчат з таким же іменем ти бачиш тут? А значить ти особлива. Ім’я – то як талісман. Кожне має якесь значення, несе свій прихований смисл. Є люди, котрі соромляться, що походять з села, а не зі столиці. Є такі, що працюють двірниками та закутуються, щоб ніхто їх не впізнав. Це неправильно. Кожен з нас живе так, як йому виходить. Пишайся собою, дівчинко! Ти прийнята до університету! Ласкаво просимо в дружню студентську родину, Горпино!
