Мене важко назвати типовим батьком – я повністю цікавлюсь життям дитини, контролює все, догоджаю та намагаюсь приділяти весь свій вільний час. А все тому, що виховую доньку сам. Ви не подумайте, що я бідний вдівець – ні. Просто моя дружина вирішила піти від нас, коли Ксенії було всього п’ять.
Як сказала Оксана – вона втомилась і хоче пожити для себе ,а дитина для неї зайвий баласт. Зібрала речі та пішла – я не тримав, адже зрадники нам вдома не потрібні. Я був певен, що сам впораюсь з вихованням. Я так і зробив, проте це було важче, ніж я собі уявив. Мені була вкрай не просто поєднувати роботу, догляд за дитиною та ще й вести побут. Тим паче я не одразу ж одружився – а тільки через шість років.
Нову дружину донька сприйняла добре й ми стали жити як повноцінна сім’я. колишня взагалі не згадувала про дитину та не цікавилась її життям. Ми й звикли до цього.
Та тільки доньці виповнилось 18 – на горизонті появилась Оксана. Сама прийшла з подарунками. Мабуть чекала стільки, щоб не прийшлось платити аліменти. Та що мене здивувало, так не те, що вона приперлась, а те, що донька її зустріла обіймами.
Я не хочу нічого казати їй, але мене це дещо образило – як можна так спокійно реагувати і радіти людині, яка тебе залишила маленькою. Звісно я не буду тиснути на доньку та я в розпачі. Мені образливо.
