Вже декілька років мрію про власне ательє, де б я могла шити повсякденний та святковий одяг на замовлення. І от нещодавно я наважилась відкрити власну справу разом з подругою. Просто втомилась працювати на когось, вкладати багато сил та часу, а в результаті – ні можливості повністю реалізувати свої задуми, ні нормального доходу.
Частину грошей я відкладала, почала ще після школи, коли вперше знайшла підробіток, і за 8 років вийшла невеличка сума. Решту взяла кредит у банку. Добре хоч квартира є – спадок від бабусі. Ну як спадок. Бабуся залишила трикімнатну квартиру та гараж мені та брату – ми їх продали та купили дві однокімнатні квартири.
Єдине, що мене турбувало зараз – я допомагала батькам. Гроші йшли брату на потреби та дрібних витрат. Сума не надто велика, але полегшувала їм життя. Хотілось кращого рідним, але – не можу ж я все життя їх утримувати.
І от я вирішила поділитись з ними новиною та повідомити те, що грошові надходження з мого боку припиняються. Коли буду мати змогу – допоможу, але це не буде кожного місяця. І знаєте як відреагували мої рідні? Вони були дуже злі та розчаровані. Вони й не приховували цього.
– І що ж тепер, ми з батьком не поїдемо у санаторій? У нас зламався автомобіль і доведеться відкладені гроші віддати на ремонт. Якось попередити треба було – я вже відпустку оформила. Як можна бути такою егоїсткою, Інно?
– Ох, дякую сестро. Ти просто клас. Тепер не бачити мені планшету як своїх вух. В тебе своя справа, а я й далі буду зі старим планшетом? Потішила так потішила. – злився Вадим.
Що цікаво, ніхто з них ніколи не думав запитати мене – а не потрібна тобі допомога? Як твої справи, може тобі потрібні гроші? Вони, навіть, не дуже переймались подарунками для мене на будь-яке свято.
Я була їм цікава тільки, коли давала гроші. Вони й не телефонували мені просто так – це тільки тепер зрозуміла. Я не тримаю на них образи, але наскільки неприємно мені це розуміти – дуже важко.
