Коли ми одружувались з Миколою, то у мене вже була донька Іринка, якій на той момент виповнилось 3 роки. Чоловік прийняв її як свою і нього ніколи не виникало жодних натяків на те, що вона йому не рідна – доня сприймала його як батька. У нас народився спільний син Артем, йому зараз 5. Всі ці роки ми жили щасливо та добре: хороша сім’я, щасливі діти, добробут у хаті. Сварки, якщо і виникали, то дрібні та не вартували нашої уваги.
Я ніколи не розповідала чоловіку за батька Іри, хоч він інколи й намагався дізнатись. Я відмовчувалась, або й просто переводила тему. Та всередині мене турбувало те, що я не розказала чоловіку всієї правди.
А вона непроста. Ще до одруження я працювала медсестрою у пологовому будинку. Я обожнювала свою роботу – страшенно тішило те, що я є свідком народження нового життя, споглядати радість материнства та щастя в очах людей. Але траплялись й сумні історії – коли матері відмовлялись від дітей. Ні, я їх не засуджую, мені їх шкода. Як і дітей.
І от одного разу я дізналась, що молода дівчина, якій тільки виповнилось 16, народила здорову дівчинку і відмовилась від неї. Я настільки пошкодувала дитину, що вирішила допомогти їй. Моїм рішенням було – забрати дитину собі. І про це я поговорила з керівництвом лікарні. Звісно, молодій та неодруженій дівчині дитину не хотіли віддавати. Але я знайшла вихід – домовилась з другом про одруження для галочки і це допомогло.
Іринку мені дозволили удочерити, а з Петром, другом, ми пробули у шлюбі всього рік – так і не проживши разом жодного дня.
Донечка не знає, що вона не рідна і я боюсь їй це розповісти. Та мене просто мучить ця таємниця і я відчуваю, що обманювати рідних не надто правильно, але що я маю робити? Я не готова відкрити всі секрети так просто.
