Мені зараз 26 років, я заміжня і маю двійко діток – донечку і синочка. Коли я вийшла заміж мені був 21 рік, тоді вирішила що з матір’ю жити не буду і з Арсеном орендували квартиру з надією на те, що скоро купимо власну.
Зі своєю матір’ю у мене прекрасні стосунки, їй зараз 47 і вона знову згадала свою молодість.
Але ще 15 років тому все було по іншому. Вони з моїм татом розлучилась, бо він собі знайшов нову жінку. Мама тоді дуже переживала і ми були близькі як ніколи. Тата ж я більше не бачила і не спілкувалась з ним, він ніякої участі у моєму вихованню не брав, навіть грошима не допомагав – все лягло на маму. Добре що хоч квартиру нам залишив і не вигнав на вулицю. Так ми й жили вдвох. Бували часи коли матері було дуже важко, ледве зводила кінці з кінцями, тоді нам допомагали родичі та сусіди. А коли я підросла то намагалась знаходити собі якісь підробітки, щоб хоч якось допомогти мамі.
Не так давно мама зустріла нового чоловіка. Ми з ним одразу знайшли спільну мову, він чудовий та порядний, тому я лише пораділа за маму, адже хто як не вона заслуговує на щастя.
Та вона вирішила згадати молодість – і у свої 44 народити ще одну дитину. Я була шокована такою новиною, звинуватила її що вона вже бабуся, куди їй народжувати, на й вік такий, що це може бути небезпечно. Але вона мене не слухала.
Дякувати Богу вагітність пройшла добре і вона народила здорового сина Назарка. Так раділа, аж з вигляду помолодшала років на 10. Мама сиділа в декреті, а її чоловік працював. Я часто приходила зі своїми дітьми й помагала з братиком.
Я справді була щаслива за маму, вона дійсно сіяла від щастя.
Так після року декрету вона вирішила що їй пора повернутись на роботу. Я переконувала її що ще рано, дитині потрібна постійна увага і любов матері. Та вона нікого не слухала – все зробила по своєму.
Я думала що мама збирається малого в сад віддати чи няню найняти, але вона вважала що це я повинна сидіти з ним, ніби мені своїх дітей мало.Звісно я відмовила, адже прекрасно розуміла що не справлюсь з трьома дітьми. На що мама на мене сильно образилась. Казала що я зобов’язана їй допомагати, адже вона сама мене виховала.
Я ж зовсім не розумію такої позиції, адже вона не мені дитину народила, а собі. У мене є своя сім’я, свої обов’язки. Навіть Арсен вже почав жалітись на те що я постійно у матері. Але мама вважає це мало не зрадою. Ніби то я відвертаюсь від неї. А сама в той час також не спішиться з внуками час провести та зайвий раз навідати.
Я вже не знаю як мені бути, всі розуміють, вона вперлась й далі ображається.
Здається ніби ми помінялись місцями – я мама, а вона капризна дитина яка обідами хоче досягнути бажаного.
