Ніколи не думала Людмила Миколаївна, що зустріне свій 55-й день народження в самотності. Все її життя пройшло у важких робочих буднях, за якими й світу білого не видно було. Чоловіка ж у неї не стало давно, він пішов в інший світ, коли сину було 5, а донечці – 4. Дітки були ще маленькі, навіть в школу не ходили. Тож Людмилі довелось підіймати їх самій, а це було не легко.
Жінка жила в селі й роботи там, як такої, не було. Та односельчанки Людмили ходили пішки в сусіднє село працювали на фермі, жінка ж спочатку брезгливо ставилася до такої роботи й не хотіла туди йти, а потім – прийшлось. Тож одного дня вона закачала рукави й пішла працювати на ферму. Так і пропрацювала там всю свою молодість, бо іншого виходу не було. Діти хотіли їсти, а коли в школу пішли, то витрати побільшали: треба було й одяг купити, й взуття. Та хіба мало треба для дітей? А потім поступали в університет, то теж розраховували на допомогу матері – й сумку наготуй, та й грошей же дай з собою, бо де ще вони візьмуть.
Зараз же діти виросли, у кожного своя сім’я. До матері приїжджають рідко, тож Людмила Миколаївна все завжди робить сама: носить важкі мішки з картоплею в погріб, косить траву для кролів, носить важкі відра до свиней та й ще багато чого.
Ось недавно був у неї день народження, 55 років, то ні донька, ні син не приїхали її привітати, все зайняті чимось. А воно й образливо Людмилі, бо вона дітям життя своє віддала, спину гнула на тій фермі, у великий мороз пішки 7 кілометрів в одну сторону ходила – а дяка яка? Колись їй донька й сказала була: «це, мамо, твій вибір, ти сама так хотіла, диплома ж про вищу освіту не отримала, то на ферму й пішла».
Життя заставило зробити такий вибір, бо треба було якось прогодувати малих дітей. А потім їх вивчити. Та бачиш, вони цього не оцінили, не зрозуміли, що мати зробила все – аби тільки у сина з донькою було краще майбутнє і був той диплом.
Якось до жінки частенько почав заходити один чоловік з сусіднього села, начебто допомогти щось, а то й просто поговорити. І так вийшло, що між Людмилою Миколаївною та Матвієм Петровичем виникли почуття, спочатку дружби, а потім і більше за неї. Чоловік був розведений давно, жив в самотності, як і Людмила. Ходив він до неї, а згодом запропонував одружитися. Жінка спочатку соромилася цього, а потім обдумала все і вирішила погодитись.
Людмила Миколаївна зателефонувала своїй доньці й поділилась з нею своїм щастям. Вона ж, на диво, підтримала матір і пообіцяла приїхати й влаштувати святкову вечерю в честь маминого заміжжя. На радощах від розмови з донькою Людмила вирішила невідкладно подзвонити ще й сину. Та його реакція на почуте не порадувала жінку. Він сказав: «ти що, мам, не чуди, нащо тобі заміж? А як дім ми потім ділити будемо? Чи ти вирішила у нас забрати все?» Жінка на це нічого не відповіла. Заплакала й мовчки поклала слухавку, вона не хотіла більше розмовляти з ним.
Людмила все одно зробила все по своєму, вийшла заміж і живе тепер у свого чоловіка. А свій же будинок переписала на сина с донькою й це було останнє, що вона робила для них. Надалі – все буде тільки для себе самої.
