Вже другий рік моя молодша донька навчається у медичному коледжі. Піти в медицину вона захотіла сама, а ми, як люблячі батьки, її в цьому тільки підтримали. Та, як виявилося, не даремно.
Одного дня я чекала на Олесю після занять в центрі міста, бо нам треба було з нею поїхати в торговий центр й вибрати подарунки для нашого тата – у нього скоро мав бути день народження.
Та в назначену годину донька не прийшла, а її мобільний телефон був відключений. Я почекала ще трохи та швидко поїхала додому – сподівалась що вона там. Але Олесі вдома не було. Мене ж тоді охопив жах: в голову лізли тільки погані думки, які не давали навіть правильно мислити в той момент. Я ж тоді подзвонила чоловіку й старшій доньці, й ми всі разом почали телефонувати всім нашим знайомим, в лікарні, міліцію і навіть морги, бо не знали, що й думати й робити в такій ситуації.
Так ми провели всю ніч. А на ранок Олеся сама прийшла додому. Виглядала донька змученою та змореною. Вона просила у нас вибачення, оскільки не змогла повідомити нас про те, де вона є. У неї на це була поважна причина, а її телефон просто розрядився ще під час вчорашніх занять.
Донька розповіла, що на переході біля її коледжу машина збила якусь жінку, й вона не могла пройти осторонь, підбігла й почала надавати їй першу медичну допомогу, а вже коли приїхала швидка – то теж не змогла покинути людину в біді й поїхала з нею в лікарню. Перебувала там до ранку, поки не знайшли сина цієї жінки й він не приїхав в лікарню.
Вже на наступний день до нашої квартири подзвонив той самий чоловік і почав дякувати Олесі. Як виявився потім, він був місцевим журналістом, який через пару днів написав про мою дівчинку статтю в газету, де висловлював щиру подяку й розказував про неї саму, яка вона чуйна й благородна людина й прекрасний майбутній фахівець.
Я пишаюся своєю дівчинкою, яка вже виросла і стала справжньою дорослою Людиною.
