Як же ж мені боляче зараз це розповідати.
Живу я добре, не бідую. Проте, і не розкушую. Свекор і свекруха ніколи на мне допомагали. Жодного разу. Наче онуки та сина у них не існує. Не кажу вже про себе навіть.
Мої батьки постійно коло нас крутились. І те допомогти, і там щось купити, і тоді подарувати. А от та парочка зовсім не старалась і не думала ні про що. Живуть собі, наче молодята, самі по собі.
От ми квартиру взяли в кредит. Сплачуємо майже усе до останньої копійки. Лише на їжу вистачає і підгузки. А вони жодного разу не спитали чи допомога не потрібна, хоча люди геть не бідні.
От нещодавно такий випадок. Мали вони таку велику квартиру. Продати вирішили і вторгували добре, бо ремонти якісні були і самісінький центр. Ми вважали, що нам щось перепаде. Чи між дітьми поділять. Так ні.
Вони вирішили все братові чоловіка віддати до копієчки. І напевно навіть не задумались, що це могло б нас образити.
Мене, наприклад, дуже навіть. Той брат мав житло, хоч і невеличке. Був неодружений і без дітей. Нащо йому така сума. Якщо вже мірятись потребами, то найбіднішими у цій ситуації якраз виглядали ми.
І взагалі не розумію, як можна ділити своїх власних дітей?
Якби хоч поділили на обох. Я ж не кажу, що мені вся сума потрібна. Або ж краще б собі залишили тоді. Мені б тоді це не так муляло. Не так хвилювало.
Насправді, я зараз знову вагітна. І вирішила вчитись на чужих помилках. Ніколи ні за яких обставин не розділятиму своїх дітей. Бо вони не на таке заслуговують. Якщо хоч десь для балансу у світі має бути справедливість, то вона виходитиме від мене. І стосуватиметься моїх діток.
