Тільки зараз я розумію, наскільки цей шлюб був помилкою. Ми недовго зустрічались з Дмитром, але так, як я завагітніла, вирішили швидко розписуватись. Ну всюди заведено, що дитина повинна народитись в сім’ї, та й осуду від рідних мені не хотілось вислуховувати.
Перший час у нас стосунки були досить нормальні, як і у всі. Але після народження донечки, все різко змінилось. Дмитро став дуже дратівливим і деспотичним, в домі нічим мені не допомагав, навіть з нашою донькою не сидів. Так я ледве протягнула 1 рік, а тоді він заявив, що хоче розлучитись. В принципі, я вже сама цього хотіла, більше не бачила нашого спільного майбутнього та й щасливою біля нього не була.
Але коли дійшло діло до суду, він заявив, що хоче нашу доньку собі забрати. Звісно, я була категорично проти. До цього він жодних емоцій до неї не проявляв, не грався з нею, а тут, оп й ідеальним татусем став. Переконував мене, ніби він може більше дати їй можливостей і грошей. Та хіба це аргумент? Я подам на аліменти й буду мати ті самі гроші на дитину. Я мама і дитина повинна бути тільки поруч за мною. А якщо він так сильно хоче, то може бачити її на вихідних, цьому перечити не буду.
Та востаннє він сказав мені таке, що я ледь не впала, мовляв, я собі ще народжу, а цю дитину він собі забере. Це що, іграшка? Вирішила, що однозначно буду боротись до кінця за свою малечу і ніколи, ні за що її не віддам.
